Біля майстерні бельгійця юрмився густий натовп, бо саме фотографували Бені Сентено, який тими днями виграв у Панамі чемпіонат із боксу. Він був у боксерських панталонах, у рукавицях і з лавровим вінком на голові й було нелегко сфотографувати його, бо він мав вистояти в позі атаки протягом хвилини, по змозі зовсім не дихаючи, та як тільки він ставав у стійку, фанатичні шанувальники вибухали оплесками й він не міг утриматися від спокуси догодити їм, продемонструвавши своє уміння. Коли надійшла черга кузин, небо захмарилось, і, здавалося, ось-ось поллє дощ, але вони дозволили намазати собі обличчя крохмалем і з такою невимушеністю прихилилися до алебастрової колони, що зуміли лишитися нерухомими навіть довше, ніж від них вимагалося. То був вічний портрет. Коли Ільдебранда померла у своєму маєтку «Квіти Богородиці», доживши майже до ста років, її екземпляр було знайдено в спальні, у замкненій на ключ шафі, — він лежав між згорнутими й напахченими простирадлами, — і там таки знайшли засушену квіточку братків і лист, літери якого вицвіли від давності. Ферміна Даса зберігала свій протягом багатьох років на першій сторінці сімейного альбому, звідки він загадково зник, невідомо коли і як, і внаслідок цілої низки найнеймовірніших випадковостей потрапив до рук Флорентіно Аріси, коли обом уже було за шістдесят.

На площі перед Порталом писарів — і навіть на балконах — було повно людей, коли Ферміна та Ільдебранда вийшли з майстерні бельгійця. Вони забули, що обличчя в них вимазані крохмалем, а губи наквацьовані помадою шоколадного кольору і що їхнє вбрання не відповідало ані порі дня, ані історичній епосі. Вулиця зустріла їх свистом і насмішкуватими вигуками. Під зливою глузливих дотепів вони почули себе геть зацькованими, аж тут пробиваючи собі дорогу крізь юрмище, з’явилося ландо, запряжене парою золотаво-гнідих коней. Свист затих, вороже настроєні групи людей розсіялись. Ільдебранда ніколи потім не могла забути чоловіка, який відчинив дверці карети і став на підніжку, — його атласний циліндр і парчевий жилет, його стримані манери, лагідність його погляду, авторитетність постави, — вона відразу здогадалася, хто це такий. Ферміна Даса розповіла їй про нього минулого місяця, мало не мимохідь і без жодного інтересу, коли якось надвечір не захотіла йти повз дім маркіза Касальдуеро, бо перед ворітьми стояв екіпаж, запряжений золотаво-гнідими кіньми. Вона сказала тоді кузині, хто хазяїн того ландо, і спробувала пояснити причину своєї неприязні, хоча й словом не обмовилася про його залицяння. Ільдебранда про ту розмову забула. Та коли збагнула, хто з’явився перед ними у дверцятах карети, наче видіння з казки, її пройняв подив, звідки у кузини така неприязнь до цього чоловіка.