Пароплав — Карибська річкова компанія мала три таких, однаковісіньких, — охрестили на честь засновника справи «Пій П’ятий Лоайса». То був великий плавучий дім, двоповерховий і дерев’яний, поставлений на залізний корпус, плаский і широкий; неглибока осадка — щонайбільше п’ять футів — дозволяла йому легко долати численні обмілини. Найдавніші річкові пароплави були збудовані в Цінціннаті, в середині століття, за легендарною моделлю тих, що колись плавали по Огайо та Міссісіпі; вони мали обабіч великі загребні колеса, що приводилися в рух паровим казаном, який працював на дровах. Майже точно такими були й пароплави Карибської річкової компанії: мало не врівень з водою на нижній палубі були розташовані парові машини, кухні та великі кубрики, де матроси з корабельної обслуги підвішували в кільця ярусів свої гамаки. На верхній палубі була рубка управління, каюта капітана і каюти його помічників, зала відпочинку та їдальня, куди найвизначніших пасажирів запрошували принаймні раз на день — вечеряти і грати в карти. На середній палубі містилися шість кают першого класу, розташовані обабіч коридора, який правив і за загальну їдальню, а на носі судна — відкрите на річку приміщення, з різьбленими дерев’яними поручнями, прикріпленими до залізних стояків; там підвішували вночі гамаки прості пасажири. Але, на відміну від найдавніших, ці пароплави не мали гребних коліс обабіч, а одне величезне з горизонтальними лопатями, на кормі, розміщене якраз під смердючими нужниками палуби.

Флорентіно Аріса не завдав собі мороки обстежити пароплав відразу, тільки-но однієї липневої неділі о сьомій ранку піднявся на борт, як то мали звичай робити, майже інстинктивно, всі ті, хто подорожував уперше. Він ознайомився зі своїм новим оточенням тільки надвечір, коли пропливали повз сільце Каламар, а він вийшов на корму помочитися і крізь отвір нужника побачив величезне дощане колесо, яке оберталося під його ногами з вулканічним гуркотом, обляпане білим шумовинням та огорнуте гарячою парою.

Досі він не подорожував ніколи. Він узяв із собою бляшану скриню, де було складено теплий одяг, ілюстровані романи, які він купував у вигляді щомісячних випусків і потім сам зшивав між картонними палітурками, та книжки любовних віршів, що їх він знав напам’ять; усі ті книжки мало не розсипалися на порох — такі були зачитані. Скрипку він залишив удома, вона надто нагадувала про його біду, але мати наполягла, щоб він узяв клумак із постіллю, куди поклала спальні речі, вельми практичні й популярні в народі: подушку, простирадло, цинковий нічний горщик, сітку-тент для захисту від москітів — і все це загорнуте в мату та обв’язане двома мотузками, щоб у разі потреби можна було підвісити гамак. Флорентіно Аріса не хотів брати того вузла, бо думав, що він йому не знадобиться в каюті, де стояли застелені ліжка, але вже з першої ночі мусив уже вкотре відзначити мудру передбачливість матері. Річ у тім, що в останню мить перед відплиттям на борт піднявся пасажир у бездоганному костюмі, який того самого ранку прибув з Європи на пароплаві і тепер його супроводив власною персоною сам губернатор провінції. Він хотів негайно продовжити подорож разом з дружиною, та дочкою, та зі служником у лівреї, та сімома скринями із золотими крайками, які насилу втягли по трапу. Щоб прилаштувати непередбачених пасажирів, капітан, велетень з Кюрасао, звернувся до патріотичного почуття креолів. Неймовірною сумішшю іспанської мови та креольської говірки він розтлумачив Флорентіно Арісі, що чоловік у костюмі — це повноважний посол Англії, який прямує в столицю республіки, нагадав йому, що це королівство надало нам вирішальну допомогу в нашій боротьбі проти іспанського панування, а отже, будь-якої жертви замало, аби така достойна людина почувала себе в нашому домі краще, ніж у своєму власному. Флорентіно Аріса, звичайно, відмовився від каюти.