— Ти не дуже дивуйся, докторе. Адже сьогодні мені вперше доведеться спати з незнайомцем.

Доктор Хувенал Урбіно відчув, як вона ковзнула під ковдру, наче наполохане звірятко, намагаючись відсунутися від нього якомога далі на койці, де лежати вдвох, не торкаючись одне одного, було зовсім не просто. Він узяв її за руку, холодну й закляклу від жаху, переплів свої пальці з її пальцями і майже пошепки почав ділитися з нею спогадами про свої інші морські подорожі. Вона знову вся напружилася, бо, лягаючи, помітила, що, поки вона була у ванній, він роздягнувся до голого тіла, і це пробудило в ній жах перед невідворотністю того, що має статися. Але протягом кількох годин не сталося нічого, бо доктор Урбіно все говорив і говорив, водночас міліметр за міліметром завойовуючи довіру її тіла. Він розповідав про Париж, про любов у Парижі, про закоханих, які цілуються там просто на вулиці, в омнібусі, на заквітчаних терасах кафе, відкритих для гарячого подиху літа та томливої музики акордеонів; вони кохалися стоячи на набережних Сени, і ніхто їм не заважав. Говорячи в темряві, він пучками пальців пестив їй ямку на шиї, пестив шовковистий пушок на руках, намагався погладити живіт, який уникав доторку, і коли відчув, що напруга спала, зробив першу спробу задерти їй нічну сорочку, але вона перешкодила його наміру в пориві, властивому для її вдачі, сказавши: «Я це вмію робити й сама». І скинула сорочку, і лежала після цього так нерухомо й тихо, що доктор Урбіно міг би подумати, що її тут немає, якби не світла пляма її тіла посеред чорної темряви.

Через мить він знову взяв її за руку й відчув, що вона тепла і розслаблена, але ще волога від дрібнесеньких крапель поту. Ще кілька хвилин обоє лежали мовчазні й нерухомі, він — очікуючи слушної нагоди для наступного кроку, а вона — чекаючи його наступу і не знаючи, звідки він почнеться, а тим часом темрява наповнювалася його диханням, щодалі напруженішим. Зненацька він пустив її руку і рвучко відхилився, мовби провалився в порожнечу: зволожив язиком середній палець і несподівано злегка торкнувся її соска, і вона смикнулася від смертельного шоку, так наче зачепили її живий нерв. Вона дякувала долі, що лежить у темряві й він не бачить палючого рум’янцю, який пропікав її до кісток черепа.

— Заспокойся, — сказав він їй спокійнісіньким голосом. — Не забувай, що я з ними вже знайомий.

— Я пам’ятаю, — відповіла вона. — І досі на цю згадку мене трусить від люті.

Тоді він зрозумів, що вони обігнули мис Доброї Надії, і знову взяв її долоню, велику та розм’яклу, й покрив її ніжними поцілунками, спочатку шерехатий п’ясток, довгі білі пальці й прозорі нігті, а потім — ієрогліфічні плетива долі на змокрілій долоні. Вона сама не усвідомила, як її рука опинилась у нього на грудях і натрапила на щось невідоме їй. «Це ладанка», — сказав він. Вона погладила йому волосся на грудях, а потім ухопилася за кущ усією п’ятірнею, щоб вирвати його з корінням. «Тягни, тягни», — сказав він. Вона потягла з усієї сили й відчула, що зробила йому справді боляче, і тоді вже її рука знайшла його руку, заховану в темряві. Але він не дав переплести пальці, а схопивши за зап’ясток, потяг її руку над своїм тілом з невидимою, але точно спрямованою силою, аж поки вона відчула гаряче дихання якогось звіра з чоловічої плоті, без певної тілесної форми, але брутального й виструнченого вгору. Всупереч тому, чого він чекав, і навіть усупереч тому, як це уявляла собі вона, Ферміна Даса не відсмикнула руку і навіть не залишила нерухомою там, де він її поклав, а доручивши свою душу й тіло піклуванню Найсвятішої Діви, зціпила зуби зі страху, що не витримає й засміється з власного божевілля, і почала навпомацки знайомитися зі здибленим ворогом, визначаючи його розміри, його пругку силу, розмах його крил, налякана його рішучістю, але співчуваючи його самоті, приручаючи його з доскіпливою цікавістю, яку хтось, менш досвідчений, ніж її чоловік, міг би сприйняти за пестощі. Він напружив останні сили і таки витримав це нелегке випробування, аж поки вона пустила його з по-дитячому вередливою грацією, так ніби пожбурила на смітник.