Коли, за наполегливою порадою лікарів, дядько проти своєї волі пішов у відставку, Флорентіно Аріса залюбки став іноді жертвувати своїми недільними любовними походеньками, супроводжуючи старого в його сільський притулок на одному з перших автомобілів, що з’явилися в місті, заводна ручка якого могла крутнутися назад з такою силою, що перебила руку першому водієві. Вони розмовляли годинами — старий лежав у гамаку з його ім’ям, вигаптуваним шовковою ниткою, — далекі від усього, спинами до моря, в старовинному рабовласницькому маєтку, де з обплетених виткими рослинами терас можна було милуватися надвечір засніженими гребенями гірських хребтів. Розмовляти про щось інше, крім річкового пароплавства, Флорентіно Арісі та його дядькові було важко, і вони розмовляли й розмовляли тільки про це тими довгими вечорами, коли смерть стояла зовсім поряд, як невидимий гість. Непогамовною турботою дядька Лева Дванадцятого було одне — щоб управління річковим пароплавством не перейшло до рук місцевих підприємців, пов’язаних з європейськими монополіями.

— Наше діло завжди було комерцією селюків, — казав він. — Якщо його захоплять пани, вони його подарують німцям.

Він ніколи не розлучався з політичною переконаністю, про яку любив згадувати до діла й не до діла:

— Скоро мені виповниться сотня років, і я бачив, як усе змінюється, навіть розташування зірок у небі, але досі мені не траплялося бачити, аби щось змінилося в цій країні, — казав він. — Кожні три місяці в нас спалахують нові війни, затверджуються нові конституції та нові закони, але як жили ми в колонії, так і досі живемо.

Своїм братам-масонам, які всі нещастя приписували крахові федералізму, він завжди відповідав: «Війну Тисячі днів було програно двадцять три роки тому, у війні тисяча вісімсот сімдесят шостого року». Флорентіно Аріса, чиє ставлення до політики майже дорівнювало абсолютній байдужості, слухав ці дедалі частіші промови, як ото людина слухає плюскіт моря. Проте в питаннях управління компанією він мав свої, цілком протилежні, погляди. Всупереч дядьковій переконаності, він вважав, що занепад річкового судноплавства, яке, здавалося, завжди було на межі краху, можна подолати, лише добровільно відмовившись від монопольного володіння пароплавами, яке Національний конгрес надав Річковій компанії Карибського басейну на дев’яносто дев’ять років і один день. Дядько заперечував: «Ці погляди втовкмачує тобі в голову моя тезка Леона, що іноді базікає, мов анархістка». Та це була правда тільки наполовину. Флорентіно Аріса будував свої аргументи на досвіді німецького комадора Йоганна Б. Ельберса, який завдав непоправної шкоди своєму благородному починанню надмірними абмціями. Дядько, навпаки, вважав, що Ельберс зазнав невдачі не через своє привілейоване становище, а через нереальні зобов’язання, що їх водночас на себе взяв, мовляв, це було те саме, що взяти на себе відповідальність за недосконалість національної географії: він зобов’язався підтримувати судноплавність річки, причальні споруди, берегові під’їзні шляхи, транспортні засоби. Крім того, додавав дядько, неприхована ворожість з боку президента Сімона Болівара теж становила перешкоду, про яку аж ніяк не слід забувати.