Згадав він і про інших вдів, з якими кохався. Про Пруденсію Пітре, найстаршу з досі живих, — усі знали її під кличкою Вдова-Двох, бо овдовіла вона двічі. І про ще одну Пруденсію, вдову Арельяно, яка була так у нього закохана, що відривала ґудзики на його одязі, щоб він залишався з нею, поки вона їх пришиє. Згадав і про Хосефу, вдову Суньїги — ця просто-таки божеволіла з кохання до нього і якось мало не відчикрижила йому ножицями прутня, поки він спав, — щоб жодній іншій не дістався, хай навіть не дістанеться більш і їй.

Згадав і про Анхелес Альфаро, ефемерну й найлюбішу з усіх, яка приїхала до їхнього міста на півроку викладати гру на смичкових інструментах у Музичній школі й проводила з ним місячні ночі на асотеї свого будинку в чому мати її спородила, граючи прекрасні сюїти з усієї світової музики на віолончелі, що співала чоловічим голосом між її засмаглими стегнами. Уже з першої місячної ночі обоє віддавалися коханню з нестямним шалом початківців, і дивно, що серця їхні не розірвалися в тому несамовитому герці. Але Анхелес Альфаро поїхала, як і приїхала, зі своїм ніжним жіночим лоном та віолончеллю грішниці, вона відпливла на трансатлантичному пароплаві, відпливла в забуття, і єдине, що лишилося від неї на осяяній місяцем асотеї, були прощальні помахи білою хустинкою, схожою на голуба, що злетів над обрієм, самотнього і сумного, як у рядках, колись прочитаних на конкурсі поетів. Зустрічаючись із нею, Флорентіно Аріса збагнув те, що раніше переживав уже кілька разів, не здогадуючись про це: що він може кохати кількох жінок відразу і кожну з однаковим болем, не зраджуючи жодної. Сам-один у гущі натовпу, який зібрався на причалі, він сказав собі з несподіваною люттю: «Твоє серце має більше вільних куточків, аніж дім розпусти». Він був весь омитий слізьми від безлічі гірких прощань. А втім, не встиг пароплав із Анхелес Альфаро зникнути за видноколом, як думки про Ферміну Дасу знову заполонили його душу, всю цілком.

Згадав він і про Андреа Барон, біля чийого дому пройшов минулого тижня, але оранжеве світло у вікні ванної кімнати остерегло, що заходити йому до неї не слід: хтось уже його випередив. Хтось — може, чоловік, а може, й жінка, бо Андреа Барон у своєму безладному коханні звикла не зважати на цю неістотну відмінність. З усіх жінок його списку вона одна заробляла собі на життя любов’ю, але своїм тілом розпоряджалась, як їй заманеться, не маючи над собою жодного управителя. У розквіті свого віку вона здобула легендарну славу таємної куртизанки, завдяки чому її вшанували бойовою кличкою Діва-Милосердна-Для-Всіх. Вона зводила з розуму губернаторів і адміралів, на її плечі ронили сльозу кілька героїв війни та літератури, що не були такими славетними, як себе вважали, і навіть кілька таких, які справді ними були. Правдою було й те, що президент Рафаель Рейєс, який навідав її лише на півгодини, знайшовши ту коротку часину між своїми двома випадковими візитами в місто, надав їй довічну пенсію за бездоганну службу в державній скарбниці, де вона не працювала жодного дня. Вона обдаровувала втіхами кожного, кому щастило дотягтися до її тіла, і, хоч її непристойна поведінка була відома всім, ніхто не зміг би висунути проти неї жодного вагомого доказу, бо її знамениті партнери захищали її репутацію, як своє власне життя, усвідомлюючи, що їм, а не їй скандал завдасть справжньої шкоди. Задля неї Флорентіно Аріса порушив свій священний принцип: ніколи не платити жінці за кохання, а вона задля нього порушила свій — нікому не віддаватися задарма — навіть своєму законному чоловікові. Отож вони домовилися про чисто символічну плату: одне песо за один раз, але ні вона не брала монету, ні він не віддавав їй у руки, а кидав у карнавку-порося, аж поки тих монет набиралося досить для купівлі якої-небудь заморської дрібнички в Порталі писарів. Це вона запевняла, що клізма, якою він користувався, коли його мучив запор, збуджує хіть і, за її наполяганням, обоє ставили собі клізму в перервах між своїми шаленими втіхами, шукаючи у плотському коханні ще незвичайніших відчуттів, ніж саме кохання.