Більшість компаньйонів дивилися на ці диспути, як на подружні сварки, де обидві сторони мають свою слушність. Упертість старого здавалась їм природною, і не тому, що на схилі віку він став менш проникливим, ніж звичайно, як він мав звичай повторювати з награною недбалістю, а тому, що зректися монополії для нього було однаково що викинути на смітник здобутки історичної битви, яку він та його брати вели самі-одні в давні героїчні часи проти могутніх суперників з усього світу. Тому ніхто йому не суперечив, коли він заявляв, що його права недоторканні і нікому не буде дозволено порушити їх, поки він живе на світі. Але несподівано, коли Флорентіно Аріса, після багатьох вечорів, проведених у вдумливих розмовах у маєтку, вже був майже здався, дядько Лев Дванадцятий раптом заявив про свою згоду відмовитись від сторічного привілею, поставивши тільки одну важливу для збереження своєї честі умову: відповідне рішення має бути ухвалене лише по його смерті.

Це стало для нього фіналом. Більше про справи він ніколи не згадував, не дозволяв навіть, щоб із ним радилися. Не втративши жодного пасма зі своєї прекрасної імператорської голови, жодної дрібки свого ясного розуму, він, проте, робив усе можливе, щоб не бачитися з людьми, які могли б його пожаліти. День у день просиджував він на терасі, милуючись сніговими шапками гір, повільно розгойдуючись у віденському кріслі-гойдалці біля столика, на який служниці час від часу ставили для нього горнятко з гарячою чорною кавою і склянку, де в розчині соди лежали дві штучні щелепи, які він тепер вставляв до рота лише тоді, коли приймав гостей. Бачився він з небагатьма друзями і розмовляв тільки про те далеке минуле, яке було задовго до утворення компанії річкового судноплавства. А втім, знайшов і нову тему для розмови: знову й знову радив Флорентіно Арісі одружитися. Він висловив таке бажання кілька разів і щоразу в тій самій формі.

— Якби я був на півсотні років молодший, — казав він, — я одружився б зі своєю тезкою Леоною. Не уявляю собі кращої дружини.

Флорентіно Аріса тремтів від страху на думку, що його багаторічні зусилля підуть прахом у останню хвилину через цю непередбачену умову. Він волів зректися всього на світі, він радше помер би, аніж зрікся б надії коли-небудь поєднатися з Ферміною Дасою. На щастя, дядько Лев Дванадцятий не наполягав. Коли йому сповнилося дев’яносто два роки, він оголосив небожа своїм єдиним спадкоємцем і пішов на відпочинок.

Через півроку за одностайною згодою компаньйонів Флорентіно Арісу обрали президентом ради директорів і головним директором. У той день, коли він обійняв свою посаду, старий лев у відставці випив келих шампанського, попросив дозволу говорити, не підводячись із крісла-гойдалки, й виголосив коротку імпровізовану промову, яка більше скидалася на елегію. Він сказав, що початок і вже близький кінець його життя позначені двома знаменними подіями, де не обійшлося без руки провидіння. Перша відбулася, коли Визволитель узяв його на руки в селищі Турбако, перед тим, як вирушив у свою нещасливу подорож, де на нього чекала смерть. Друга — коли після багатьох перешкод, які ставила на його життєвому шляху доля, він таки знайшов собі наступника, гідного його справи. Наприкінці, намагаючись виставити драму менш драматичною, він сказав: