Ніколи так не бракувало йому Трансіто Аріси, як у ті хвилини, бракувало її розважливого слова, її мудрої голови королеви містифікацій, увінчаної короною з паперових квітів. Так уже йому судилося: опиняючись на краю провалля, він завжди розпачливо прагнув ухопитися за жіночу руку. Отож у пошуках жінки, на той час досяжної, він підійшов до Педагогічного училища й побачив світло в одному з довгого ряду вікон дортуару Америки Вікуньї. Йому довелося зробити над собою неабияке зусилля, щоб подолати дідівське божевілля й не забрати її о другій годині ночі, теплу й сонну між своїми простирадлами й ще просякнуту духом дитячої колиски.

На протилежному кінці міста жила Леона Кассіані, самотня й вільна, і вона, звичайно, не відмовила б у співчутті, якого він так потребував, ні о другій, ні о третій годині ночі й за жодних обставин. І він постукав би в її двері посеред пустелі свого безсоння — постукав би далеко не вперше, — але зрозумів, що вона надто прониклива і вони надто люблять одне одного, щоб він міг виплакатися на її грудях, не відкривши їй причини своєї розпуки. Познайомилися вони ще в минулому столітті і перестали зустрічатися тільки тому, що вона вперто не хотіла, аби він бачив її такою, якою вона стала, напівсліпою і по-старечому немічною. Згадавши про неї, Флорентіно Аріса повернувся на вулицю Вікон, поклав у торбину, з якою ходив на базар, дві пляшки портвейну, бляшанку консервів і подався до неї, навіть не знаючи, чи й досі вона мешкає там, де раніше, сама вона тепер чи не сама і чи взагалі вона ще живе на світі.

Пруденсія Пітре не забула їхнього умовного знаку, — дряпання в двері, — яким Флорентіно Аріса повідомляв, що це прийшов він, у ті часи, коли вони вважали себе молодими, хоча молодими вже не були, і відчинила йому без розпитувань. На затопленій нічною темрявою вулиці він був майже невидимий у своєму чорному костюмі, строгому капелюсі та з парасолькою, схожою на кажана, що звисає з руки, і своїми підсліпуватими очима вона не могла його роздивитись, бо він стояв не на світлі, але впізнала його з відблисків вуличного ліхтаря на металевій дужці окулярів. Він скидався на вбивцю з іще закривавленими руками.

— Бідолашний сирота просить притулку, — сказав він.

Це було єдине, що він спромігся сказати, аби тільки порушити мовчанку. Його вразило, як постаріла ця жінка, відколи вони бачилися востаннє, і він розумів, що вона дивиться на нього тими самими очима. Але втішив себе думкою, що через хвилину, коли обоє спам’ятаються від першого потрясіння, вони поступово перестануть помічати рубці, якими посмугувало їх життя, і знову побачать одне одного такими ж молодими, якими вони були в пору першого знайомства — сорок років тому.