Вони розмовляли, не думаючи про час, бо обоє звикли проводити удвох безсонні ночі навіть у молодості, а тим більше, що їм було втрачати в старості? Хоча Флорентіно Аріса ніколи не випивав більше двох келихів вина, тут він, не переводячи духу, один за одним вихилив три. Піт із нього лив градом, і Вдова— Двох порадила йому скинути піджака, жилет, скинути штани, скинути все, що захоче, якого біса маніритись, коли вони, зрештою, куди більше звикли бачити одне одного голими, ніж одягненими. Він сказав, що роздягнеться, якщо вона роздягнеться теж, але Пруденсія Пітре такого бажання не мала: якось вона побачила себе в дзеркалі шафи і раптом зрозуміла, що давно втратила свої принади, аби показуватися голою чи то перед ним, чи перед кимось іншим.

Флорентіно Аріса, перебуваючи у стані збудження, якого не зміг погамувати й чотирма келихами вина, говорив і говорив про минуле, про чудові спогади, що від певного часу становили єдину тему його розмов, говорив, гарячково шукаючи в минулому обхідних стежок, щоб вибалакатися. Бо сьогодні він потребував одного: вилити перед кимось душу. Коли на обрії вже почало світати, він спробував закинути перший гачок.

— А що, якби хтось попросив тебе вийти за нього заміж і не подивився б, що ти вдова і в такому віці? — ніби мимохідь запитав він.

Вона засміялась, усе її обличчя взялося зморшками, як то буває в старих людей, коли вони сміються, і спитала у свою чергу:

— Ти маєш на увазі вдову Урбіно?

Флорентіно Аріса завжди забував, — хоча не мав би забувати цього ніколи, — що жінки сприймають насамперед прихований зміст запитань, а не самі запитання, і Пруденсії Пітре ця риса була притаманна більше, ніж будь-кому. Він весь похолов від такої моторошної проникливості й спробував вислизнути в бічні двері.

— Я мав на увазі тебе.

Вона знову засміялася.

— Можеш морочити свою небіжчицю матір, царство їй небесне.

І стала наполягати, щоб він виклав їй усе, що проситься йому на язик, адже ні він, ні будь-який інший чоловік не став би будити її о третій ночі, та ще й коли вони стільки років не зустрічались, аби тільки випити з нею портвейну та поїсти чорного хліба з консервами.

— Так буває лише тоді, коли людина шукає, з ким би їй поплакати, — сказала вона.

Флорентіно Аріса вдарив відбій.

— Може, вперше ти помилилася, — сказав він. — Сьогодні в мене більше підстав співати.

— Ну, то заспіваймо, — відповіла вона.

І ще дзвінким голосом завела популярної в ті часи пісні: «Рамоно, не можу жить без тебе я». Це стало фіналом їхньої нічної зустрічі, бо Флорентіно Аріса не наважився б грати в заборонені ігри з жінкою, яка дала досить доказів, що здатна заглянути йому в саму глибінь душі. Він вийшов від неї у зовсім інше місто: повітря було напоєне пахощами останніх червневих жоржин, а вулицею часів його юності сунули у вранішніх сутінках вдови до заутрені, що починалася о п’ятій ранку. Але сьогодні не вони, а він переходив на протилежний тротуар, щоб ніхто не побачив його сліз, яких він уже не міг стримувати, і це були не ті сльози, що збирались у нього в душі після півночі, як думалося йому, а сльози, які він ковтав протягом п’ятдесяти одного року, дев’яти місяців і чотирьох днів.