— Ти прийшов прямо з похорону, — сказала йому вона.

Так воно й було. Як і все місто, вона теж стояла з одинадцятої години біля вікна, щоб помилуватися похоронною процесією, багатолюдною і пишною, процесією, якої тут не бачено від часів скону архієпископа де Луни. З пообіднього сну її пробудили залпи артилерійського салюту, від яких задвигтіла земля, незграйна музика військових духових оркестрів, безлад заупокійних співів, супроводжуваних бамканням дзвонів на всіх дзвіницях, що дзвонили не змовкаючи від учорашнього дня. З балкона вона бачила кавалеристів у парадній формі, процесії ченців, студентів, довгі чорні лімузини невидимих властей, катафалк, який везли коні під золототканими попонами, над чиїми головами маяли розкішні плюмажі, жовту труну, поставлену на лафеті історичної гармати й накриту державним прапором, а в кінці кортежу — вервечку старовинних відкритих колясок; їх зберігали умисне, щоб возити на них вінки. Та не встигла процесія проминути балкон Пруденсії Пітре, десь відразу пополудні, як полив дощ і люди розбіглися хто куди.

— Яка безглузда смерть! — сказала вона.

— Смерть не керується міркуваннями здорового глузду, — відповів Флорентіно Аріса й з болем у голосі додав: — А надто в нашому віці.

Вони сиділи на терасі, дивлячись на море, на місяць, оточений світляним колом на півнеба, і на кольорові вогники кораблів на далекому обрії, втішаючись вітерцем, теплим і запашним після бурі. Пили портвейн і закусували консервами, накладаючи їх на скибки чорного селянського хліба, що їх Пруденсія Пітре відкраювала на кухні від великої хлібини. Не одну ніч просиділи вони отак, коли Пруденсія Пітре у свої тридцять п’ять років залишилася бездітною вдовою. Флорентіно Аріса познайомився з нею в таку пору її життя, коли вона ладна була прийняти першого-ліпшого чоловіка, що зажадав би її, хай навіть за плату і на короткий час, і їм пощастило зав’язати взаємини, куди серйозніші й триваліші, аніж це здавалося можливим.

Хоча Пруденсія Пітре навіть не натякнула на це, вона продала б душу дияволові, аби вийти заміж за Флорентіно Арісу після свого першого овдовіння. Знала, що було б нелегко звикнути до його скнарості, до його дурних повадок передчасного діда, до його маніакальних уподобань, до жадібного прагнення вимагати все і натомість не давати анічогісінько, але, попри все це, не було на світі чоловіка, з яким жінка почувала б себе так добре, бо ніхто інший так розпачливо не потребував кохання. Але ніхто інший не був і таким непевним, бо кохання з ним ніколи не сягало далі, ніж він того хотів, не сягало туди, де воно могло б увійти в суперечність із його рішучістю зберегти себе вільним для Ферміни Даси. А втім, вони зустрічалися багато років, навіть після того як він улаштував їй шлюб із комівояжером, який три місяці жив удома, а наступні три мандрував і з яким вона прижила дочку та чотирьох синів, причому батьком одного з них — принаймні так вона запевняла — був Флорентіно Аріса.