Вона не могла приглушити в собі таємну злість до чоловіка за те, що він покинув її саму посеред розбурханого життєвого моря. Кожна його річ доводила її до плачу: піжама, знайдена під подушкою, пантофлі, які завжди здавались їй взуттям тяжкохворого, спогад про його образ, що роздягався в глибині дзеркала, поки вона причісувалася перед сном, запах його шкіри, який зберігався на її шкірі ще довго по його смерті. Зненацька вона зупинялася посеред якогось діла й била себе по лобі, бо їй згадувалося щось таке, чого вона не встигла йому сказати. Щомиті їй спадали на думку буденні запитання, на які лише він би міг відповісти. Якось він розповів їй таке, чого вона не могла собі уявити: безногі відчувають біль, судоми та лоскіт у нозі, якої в них уже немає. Ось так почувала себе й вона без чоловіка, бачачи його там, де його вже не було.

Того ранку, коли вперше прокинулася вдовою, вона перевернулася в ліжку, ще не розплющуючи очей, шукаючи зручнішого положення, щоб заснути знову, і саме в ту мить він помер для неї. Бо лише тоді вона усвідомила, що вперше за все життя він переночував не в своєму домі. Друге враження вона пережила, сидячи за столом, і не тому, що почула себе самотньою, як і насправді було, а завдяки незвичайному враженню, що вона снідає з людиною, якої вже немає на світі. Тоді вона стала чекати, поки приїде з Нового Орлеана дочка Офелія з чоловіком та з трьома дочками, вирішивши, що тільки з ними знову сяде за стіл, але вже не за той, де вони їли завжди, а за інший, маленький, що його звеліла поставити на галереї. А до приїзду дочки їла лише вряди-годи, коли хочеться. Зголоднівши, приходила на кухню о будь-якій годині, черпала ложкою з каструль і з’їдала всього потроху, нічого не накладаючи на тарілку, стоячи біля плити і розмовляючи зі служницями, єдиними людьми, з якими почувалася добре і з якими могла найкраще порозумітися. А втім, хоч як вона намагалася, їй не щастило стерти присутності небіжчика: хоч би куди вона пішла, хоч би куди заглянула, хоч би що робила, вона натрапляла на якусь згадку про нього. І хоч журба здавалася їй слушною і справедливою, вона вирішила зробити все можливе, щоб вона не стала її єдиною втіхою. Отож зрештою набралася духу й постановила видалити з дому все, що нагадувало їй про померлого чоловіка, бо тільки так, здавалося їй, вона знайде в собі сили жити без нього.

То була справжня церемонія нищення. Син погодився забрати бібліотеку з тим, щоб вона переобладнала кабінет на кімнату для шиття, якої в неї не було, відколи вона вийшла заміж. Зі свого боку, дочка пообіцяла вивезти деякі меблі та безліч усіляких речей, що, на її думку, могли стати окрасою новоорлеанських аукціонів антикваріату. Все це було полегкістю для Ферміни Даси, хоча вона не надто зраділа, довідавшися, що речі, які вона купила під час своєї весільної подорожі, перетворилися вже на антикварні реліквії. Знехтувавши мовчазний осуд служниць, сусідів, близьких подруг, які приходили в ці дні складати їй товариство, вона звеліла розпалити велике вогнище на пустирищі за будинком і там спалила все, що нагадувало їй про чоловіка: найкоштовніший і найелегантніший одяг, який бачили в цьому місті з минулого століття, чудові черевики, капелюхи, більше схожі на небіжчика, аніж його портрети, крісло-гойдалку, з якого він підвівся востаннє перед тим як померти, незліченні речі, так пов’язані з його життям, що вони стали мовби часткою його особистості. Вона робила це без тіні сумніву, з цілковитою переконаністю, що чоловік схвалив би її рішення і не тільки з погляду гігієни. Бо він не раз висловлював бажання, щоб по смерті його тіло піддали кремації, а не забили в глуху кедрову домовину. Правда, його віра не дозволяла йому вчинити так; він навіть наважився ніби мимохідь розвідати, якої про це думки архієпископ, і той дав йому різко заперечливу відповідь. То була чиста ілюзія, бо церква не дозволяла будувати на наших кладовищах крематорії, навіть для нехристиян, чий поховальний обряд відрізнявся від обряду католицького, і ні для кого, навіть для самого доктора Урбіно, винятку не зробили б. Ферміна Даса не забула, чого найдужче боявся чоловік, і посеред розгубленості та метушні перших годин згадала про його бажання і звеліла трунареві, щоб на втіху покійникові залишив у домовині щілину.