З цією певністю він і взявся до діла. Йому знадобилося три дні, щоб запам’ятати розташування літер на клавіатурі, ще шість днів — щоб навчитися водночас натискати на клавіші й думати, і ще три дні — щоб надрукувати першого листа без помилок, після того як він пошматував півстопи паперу. Почав він з урочистого звернення «Ласкава пані», а внизу підписався своїми ініціалами, якими мав звичай підписувати напахчені парфумами любовні цидулки, що їх надсилав Ферміні Дасі замолоду. Цього разу він одіслав листа поштою, у конверті з жалобними віньєтками, — як і годилося писати жінці, котра зовсім недавно стала вдовою, — і без зворотної адреси.

Це був лист на шістьох аркушах, який не мав нічого спільного з тими, що їх йому будь-коли доводилось писати. В ньому не відчувалося ні тону, ні стилю, ні риторичних окрас перших років його кохання, і його аргументи були такі раціональні й виважені, що пахощі засохлої гарденії здалися б тут нетактовністю. В якомусь розумінні він досяг тут найбільшого наближення до стилю ділових листів, яких так ніколи й не навчився писати. Через кілька років особистого листа, надрукованого на машинці, сприйняли б як відверту образу, та навіть уже й тоді друкарську машинку вважали за конторську бестію, позбавлену будь-якої етики, і посібники зі світського етикету не передбачали приручати її для особистого користування. Отже, подібний вчинок можна було витлумачити як зухвалий вияв модернізму і так, либонь, і витлумачила його Ферміна Даса, бо в другому листі, якого вона написала Флорентіно Арісі, після того як одержала понад сорок листів од нього, вона насамперед вибачилася за свій не досить чіткий почерк, бо ж у неї немає такої сучасної техніки для письма і її можливості обмежуються сталевим пером.

Флорентіно Аріса і словом не прохопився про обуреного листа, якого вона йому надіслала, він із самого початку вдався до нового способу зваблювання, навіть не згадавши ні про їхнє давнє кохання, ні взагалі про минуле: мовляв, забудьмо про все, що було, адже це було так давно! У своїх листах він досить детально викладав свої міркування про сутність життя, взявши за основу свої підкріплені великим досвідом погляди на взаємини між чоловіком і жінкою, які колись думав описати у вигляді додатка до «Секретаря закоханих». Правда, тепер він приховав суть під патріархальним стилем, подаючи це як спогади старої людини, аби не надто впадало у вічі, що йдеться про сповідь закоханого. Пишучи чергового листа, він спочатку заготовляв чимало чернеток, як то було заведено в давні часи, але не спалював їх відразу ж по тому, а залишав, щоб згодом прочитати на свіжу голову. Він знав, що найменша ностальгічна нотка могла розбудити в його серці гіркоту минулого, і хоч передбачав, що Ферміна Даса поверне йому сотню листів, перш ніж наважиться прочитати сто першого, проте хотів, щоб такої нотки не прозвучало в жодному. Отож він спланував усе до дрібниць, наче готувався до вирішальної битви: усе мало бути не таким, як колись, щоб збудити нову цікавість, нову заінтригованість, нові надії в душі жінки, яка вже прожила повне життя. Це мала бути навіжена ілюзія, що дала б їй мужність, якої в неї не було, викинути на смітник забобони класу, спочатку їй цілком чужі, але згодом невіддільні від її життя та свідомості. Він мав навчити її думати про кохання, як про блаженство, що було б не засобом хай там чого, а першопочатком і завершенням у самому собі.