В купе нас їхало четверо: троє древлянців, які поверталися у свої палестини з товарами, так звані човникарі, котрі скуповують у Києві товари і продають — значно дорожче — в своєму Іскоростені, з того й живуть, і я, українець. Спершу все було тихо та мирно. Поминули Бородянку, я внутрішньо вже був готовий, що прикордонний контроль для мене може виявитись непростим — з візою у мене не все було гаразд, — та гадав, пронесе. Древлянські прикордонники, казали мої знайомі, не дуже причіпливі, а наші й поготів були доброзичливо-непильними.

А втім, що ті, що інші — себто древлянці та мої співвітчизники — одна суть: слов’яни. Можна б сказати, не просто сусіди — брати. Хоч і розділені кордонами. Тож прикордонники до пасажирів міжнародного експреса, який щодень курсував з Києва до Іскорстеня, не дуже й чіплялися. Але, як я вже говорив, мене підвів власний язик.

А сталося це так.

У нашому купе, як, між іншим, у всіх вагонах міжнародних древлянських поїздів, що йшли в Україну чи поверталися у свою Древляндію, на столику біля вікна незмінно стояла елегантна, дещо модерна статуетка княгині Ольги. Як відомо, навіть молодшим школярам, Ольга споконвіку була київською княгинею, проте древляни вважали її своєю — ні більше ні менше! — національною героїнею і ледь чи не рятівницею їхньої Древляндії. Тож надмірно та затято шанували м’якотілу жону князя Ігоря, чим викликали постійний спротив українців, які вважали княгиню Ольгу своєю, яка, щоправда, необачно дала маху щодо вирішення древлянської проблеми.

А почалося з того, що я, сідаючи до столика в купе, відсунув — мабуть, непоштиво — статуетку княгині (вона і справді мене дратувала). Древлянці те враз загледіли.

— Поставте статуетку на місце, нечемний добродію. Брутальне ставлення до княгині Ольги, нашої великої героїні, — це образа нашої національної гідності!

Мені б промовчати (чи бодай вибачитися крізь зуби), а я візьми й ляпни:

— Для вас, древлян, вона, може, й героїня, а для нас, українців, — зрадниця!

Боже Перуне, що тут зчинилося! Аж світлоликий Ярило шмигнув за хмари і в купе враз потемніло. Древляни, посхоплювавшись зі своїх місць, утрьох накинулись на мене:

— Як ви?.. Посміли?! Таке!.. Сказати!!! Та хто ви такий? Хіба не знаєте, скільки зробила княгиня Ольга, щоб древлянський і український народи подружилися? Для нас княгиня Ольга — свята! Та коли б не вона — не було б сьогодні й самої Древляндії!

— Авжеж, — зловтішно вигукував я. — Завдяки нерішучості Ольги ви, древляни, сьогодні й існуєте як незалежна держава, якої, за логікою історії, і бути не може! Та хто ви такі, врешті-решт? Древляни? Східнослов’янський племінний союз — одні з предків українців. Деревська земля займала прип’ятське Полісся. Жили древляни по Тетереву, Уші, Уборті, Ствизі до річки Случ. І, взагалі, ваша так звана незалежна Древляндія — історичний парадокс! Нонсенс! Сьогодні ви мали б бути лише однією з областей України. А втім, і це для вас занадто. Ваші землі можуть увійти до північних країв Київщини. І — досить з вас. А ви що втнули? З допомогою княгині Ольги відхопили добрий шмат нашої споконвічної території…