Найкращим полювальником у їхній зграї був Зірке Око — він бачив у савані далі од усіх і бачив навіть те, чого інші не могли загледіти. Тож був у них найдобутливішим полювальником. А ще він мав міцні, довгі й прудкі ноги, тож бігав швидше за всіх — його ніхто не міг наздогнати, а він наздоганяв будь-кого.

Тож його так і звали: Зірке Око — Прудкі ноги. Він так прудко бігав, що доганяв у савані найпрудкіших кіз і скручував їм роги. Тому плем’я завади було із здобиччю.

Якось Зірке Око — Прудкі Ноги зненацька підійшов до неї на бівуаці і тицьнув їй квітку, що до того тримав її у себе за спиною в руці, відведеній назад.

Вона тоді була голодною, тож схопила квітку з наміром одразу ж її з’їсти. Як до того їла все, що потрапляло їй до рук. Але яскрава квітка виявилася зовсім — пхе! — не їстівною. Вона повертіла дарунок в руках, не відаючи, що з ним робити і для чого їй подарував ту квітку той, хто їй вже давно подобався і за ким вона потай зітхала. А Зірке Око — Прудкі Ноги стояв і наче аж захоплено, на неї дивився. Взагалі, Зірке Око — Прудкі Ноги їй таки подобався — це вона зайвий раз тоді переконалася і вона теж на нього задивлялася — чи в стійбищі, чи при мандрівках та на бівуаках. Він був високий і рівний, непосидючий та невгамовний. Це він подарував їй якось шкуру рудої лисиці, що сам же її й уполював. Її звідтоді в зграї почали звати Лисицею і нове ім’я їй подобалося. Зірке Око — Прудкі Ноги неодмінно повертався у стійбище із здобиччю — зайця вполює, дрофу, козу чи підсвинка або якихось там птахів, і незмінно давав їй ласі шматки. А ще приносив їй черепашки, разки зубів, аби вона прикрашала ними своє вбрання.

Лисиця хапала наїдки, поспіхом, боячись, щоб ніхто в неї не відняв їх їла і вдячно на нього позиркувала, а йому приємно було дивитися як вона радісно їсть і як гарно на нього зиркає. Так зиркає, що в нього щось аж у грудях ворушилося і оживало і йому тоді хотілося щось таке утнути, щось таке…

І ось він приніс їй квітку. Що з нею робити, як вона не їстівна Лисиця не знала, а тому розгублено вертіла квітку в руках. А він стояв поруч, дивився на неї приязно— приязно і навіть аж ласкаво і показував їй зуби. (Лише через десятки й десятки тисяч років люди — вже в званні гомо сапієнс — назвуть те показування зубів усмішкою. «Усмішка — особливий порух м’язами обличчя (губ, очей), який виражає схильність до сміху» — так запишуть до своїх тлумачних словників).

Отож, він посміхався до неї лагідно й привітно, а вона почувалася в сяйві його усмішки, як у надійному захистку. Мабуть, так воно й насправді було. До всього ж він був не злим і не похмурим, а завжди усмішкуватим, і Лисиці так гарно було під його усмішкою. У її сонячному світлі. Вертіла квітку, не знаючи, що з нею робити — як не їстівна, то нащо вона їй? Квітка була жовтувато-червоною, вона аж полум’яніла в її руках дивним вогнем, що не пік її, але в той же час наче й обігрівав. І тут вона відчула, що їй стає якось ніби… ніби гарно. Прямо лепсько. Від того, що квітка гарна, і ще від того, що подарував її він, Зірке Око — Прудкі Ноги, найкращий мисливець з їхнього стійбища.