Та ось вона обережно, наче чогось остерігаючись, понюхала квітку — від неї так звабливо пахло, що в неї аж голова закрутилася, їй стало млосно. І від того зробилося й зовсім хороше. І вона збагнула, що хоч квітка й не їстівна, але вона дарує щось таке… таке гарне й хороше. Особливо від того, що її подарував він, найкращий мисливець їхньої зграї, Зірке Око — Прудкі Ноги, що їй давно вже подобався. Адже він її захищав, давав їй найласіщі шматочки, відганяв інших двоногих, які чіплялися до неї з пропозиціями «піти в кущі». А це приніс таку квітку, од якої їй і зовсім стало гарно.

Лисиця підійшла до озерця, заглянула у його воду і побачила себе — усміхнену і щасливу. І раптом їй захотілося прикрасити себе квіткою. І вона застромила її — червону і полум’яну, — у своє волосся. І радо подивилася на нього: ось, мовляв, яка я!..

— Лисичко, яка ж ти… яка ж ти гарна! — захоплено вигукнув він, Зірке Око — Прудкі Ноги. — Тепер я тебе нікому не віддам. Ти будеш тільки моєю — клянусь Великим Богом Полювання! Ти найкраща моя здобич!

То що сталося того дня у савані майже сто тисяч років тому?

Нічого особливого — можна й так сказати. З одним однак уточненням: на планеті Земля тоді з’явилася перша жінка.

І що з того, що вона була нетиповою неандерталкою, себто вже кроманьйонкою, такою ж — принаймні, за анатомічною будовою, — як і ми з вами, дорогі мої читачі, що з того, як вона стала першою жінкою планети Земля. І стала завдяки тому, що він — теж ставши першим чоловіком планети Земля, — подарував їй квітку.

… А десь неподалік — не забуваймо, це трапилося 100000 років тому, — ховаючись в густих заростях савани, блукав голодний шаблезубий тигр, терпляче очікуючи, — коли хтось із них, двоногих, заґавиться чи й необачно відіб’ється від своїх…

Але звідтоді й по сьогодні чоловіки хоч і… гм-гм… чомусь рідко, проте все ж таки дарують жінкам квіти. Аби подружки їхні й далі залишалися в статусі прекрасної половини роду людського.

А якби Зірке Око — Прудкі Ноги жив у наш час, то, повірте, даруючи своїй вибраниці квіти, неодмінно їй ще й заспівав би (хоча б ось таку пісню):

КАРАДАГЗЬКИЙ ЗМІЙ

КАРАДАГЗЬКИЙ ЗМІЙ

«Коли Велика крига покривала більшу частину Землі (мається на увазі останнє велике зледеніння, що тривало 20 000 років тому — авт.), в кримських Чорних горах (Кара-Даг) жив Чорний змій…»

Цю «страшилку», про яку оце нарешті зібрався вам повідати, я почув у Коктебелі, на березі тамтешньої бухти, де швартувалися риболовецькі човни, від старого рибалки Степана Караджі.

За достовірність її ручаюся, адже дядько Стьопа, як його шанобливо знайомі величають і всі тамтешні ловці риби та інших мешканців Чорного моря, ніколи, як то заведено серед рибалок, не бре— бре… Ну, хіба — хто не без гріха? — коли— не— коли. І то — трішки-трішки. Захопившись розповіддю, може якусь дещицю ввернути від себе як кажуть, для красного слівця («Щоби волосся піднімалося на голові, як слухаєш») — в ту мить і сам свято вірячи, що так воно насправді і було.