І відійшла, покинувши Грейма напризволяще. Рушила до місіс Мейсон, а тоді заходилася збивати партії бриджистів. Грейм проводив її очима, стежив, як зграбно підносять її коліна тканину сукні, й ледве-ледве чув, що знов просторікує Теренс Макфейн:

— Незаперечно, що у давніх греків музика була джерелом натхнення для всіх мистецтв…

Трохи згодом, коли два мудреці, забувши все на світі, стялися в словесній баталії за те, хто виявив у своїй творчості глибший інтелект — Бетховен чи Берліоз[99],— йому пощастило втекти. Він відверто прагнув ще поговорити з господинею. Та Пола вже притулилась в одному кріслі біля двох дівчат, і вони там про щось шепотілися, тихенько сміючись. Решта товариства майже вся глибоко захопилася бриджем, отож Грейм прибився до гуртка, що складався з Фореста, містера Вомболда, Дар Гаяля та кореспондента «Скотарської газети».

— Шкода, що ви не зможете поїхати туди зі мною, — говорив Дік кореспондентові.— А то зостаньтесь, це ж тільки на один день. Завтра б і з’їздили.

— Дуже шкодую, — відповів Нейсміт, — але мені треба завтра до Санта-Рози. Бербанк[100] обіцяв приділити мені цілий ранок, а ви розумієте, що це означає. Але я певен, наша газета рада була б репортажеві про цей ваш експеримент. Може, ви розповісте? Хоч коротенько. Ось і містер Грейм іде… Я певен, йому теж буде цікаво послухати.

— Ще якісь іригаційні споруди? — запитав Грейм.

— Та ні, безглузда спроба зробити добрих фермерів з нікчем, — відповів за Діка містер Вомболд. — Я запевняю: котрий фермер нині не має власної землі, той цим самим доводить свою невмілість.

— Зовсім ні,— озвався Дар Гаяль, підкресливши своє заперечення рухом тонкої азіатської руки. — Зовсім ні. Часи змінились, і тепер особиста вмілість не завжди сполучається з капіталом. Це знаменитий, просто героїчний експеримент. І він матиме успіх.

— А в чому річ, Діку? — зацікавився Грейм. — Розкажи.

— Та це так, дрібничка, — недбало відповів Форест. — Найскорше, з цього нічого не вийде, хоч я все ж таки сподіваюся…

— Гарна дрібничка! — перебив Вомболд. — П’ять тисяч акрів найкращої долинної землі віддати юрбі невдах, щоб хазяйнували, мовляв, на всьому готовому — платня й харчі, тільки сало наїдай.

— Харчі виростуть на тій-таки землі,— поправив його Дік. — Поясню вже докладно: я виділив п’ять тисяч акрів поміж садибою і річкою Сакраменто…

— Ви подумайте, скільки б там виросло люцерни, такої потрібної вам! — знов обурився містер Вомболд.

— Під люцерну мої екскаватори тільки торік висушили вдвічі більше болота, — відповів Дік. — Бачте, я переконаний, що наш Захід, та й увесь світ незабаром прийде до інтенсивного фермерства. І я хочу вкласти свій пай у пробивання дороги. Я поділив п’ять тисяч акрів на двадцяти-акрові ділянки. І певен, що кожна ділянка може не тільки прогодувати одну родину, й то не скупо, а ще й дасть мені шість відсотків прибутку.