— Коли розберуть усі ділянки, це буде двісті п’ятдесят родии, — обчислив газетяр. — Тобто, рахуючи пересічно п’ять душ у родині, тисяча двісті п’ятдесят душ.

— Трохи менше, — поправив Дік. — Ділянки вже всі розібрано, і загалом ми маємо лиш трохи більше ніж тисячу сто душ. Але перспективи добрі, будьте певні,— він лукаво усміхнувся. — Кілька врожайних років, і буде пересічно по шість душ у родині.

— А хто це «ми»? — поцікавився Грейм.

— Таж у мене цим ділом відає цілий комітет — із моїх-таки службовців, тільки одного професора Ліба мені позичив федеральний уряд. Суть ідеї ось у чому: вони повинні будуть господарювати на свою відповідальність, але за науковими методами, згідно з нашими інструкціями. Земля вся однакова, і ділянки одна в одну. Отже, результати праці на кожній ділянці промовлятимуть недвозначно. Ледачих та недотепних, чий урожай відставатиме від пересічного рівня, ми у себе не терпітимемо: невдах проганятимуть, і вирок їм складатиме своєю працею вся решта.

Умови ми даємо добрі. Жоден фермер нічим не ризикує. Кожен — недотепа чи розумний, в урожайний рік чи в неврожай — одержить на рік тисячу доларів. Та ще ті харчі, що він виростить і споживе зі своєю родиною; отож йому забезпечено принаймні сто доларів на місяць. Недотеп і ледачих неминуче витіснюватимуть розумні й трудящі. Оце й усе. Ми продемонструємо, що таке інтенсивне фермерство і яка з нього вигода. Крім того, вони матимуть не тільки гарантовану платню. Після її виплати мені має лишитися шість відсотків прибутку. А все, що хто зумів виробити понад ці шість відсотків, лишається йому ж таки.

— Я вже розумію, — сказав газетяр. — Це означає, що кожен, хто мав силу в руках, працюватиме день і ніч, аби допнути свого. Та й чом би ні? Стодоларову роботу не щодня знайдеш. Пересічний американський фермер не мав зі своєї землі й п’ятдесяти доларів чистих, надто як відрахувати вартість його власної праці й нагляду за господарством. Певна річ, путящі хазяїни працюватимуть до упаду, та й усю родину примушуватимуть так працювати, аби втриматись при цьому ділі.

— Оце ж то мені й не до вподоби у вашій справі,— оголосив Теренс Макфейн: він щойно підійшов до гурту. — Одно тільки й чуєш: праця, праця, праця… Таж подумати, і то страх бере: кожен на своїх двадцятьох акрах гарує, надсаджується від світу до смерку, та ще й після смерку — а задля чого? Задля шматочка м’яса, шматка хліба та ще, може, ложки повидла на хліб. Невже хліб, м’ясо та повидло — це вже й усе на світі, сенс життя, мета земного існування? Адже така людина і вік проживе, і здохне, як робоча коняка. І чого ж вона досягне за своє життя? Хліба, м’яса та повидла? Оце й усе? Аби тільки черево повне та дах над головою, а потім ізгнити в темній, сирій домовині?