Йо-то-то-ві — моя медова роса. Слухайте мене! Я Ай-Кат. Йо-то-то-ві моя дружина, моя перепілка, моя олениця, моя хмільна брага з теплого дощу й соків родючої землі. Вона зродилася з ніжного сяйва зір і прозорого світанку…

— І якщо ви гадаєте, — докінчив Дік звичайним своїм голосом і тоном, вичерпавши імпровізацію, — якщо ви гадаєте, ніби старий, любий, синьоокий Соломон проспівав свою «Пісню над піснями» краще, то передплатіть-но видання моєї «Пісні над піснями».

РОЗДІЛ XI

РОЗДІЛ XI

Місіс Мейсон перша висловила бажання, щоб Пола заграла; але тільки Теренс Макфейн із Аароном Генкоком розігнали біля фортеп’яно аматорів джазу й вирядили Тео Мелкена, соромливого посланця, привести Полу до інструмента.

Грейм почув, як Теренс каже їй:

— Я вас прошу, заграйте «Роздуми над водою», щоб добити оцього темного поганина.

— А потім «Дівчину з лляними косами», коли ваша ласка, — попросив поганин, цебто Генкок. — Вона добре підкріпить мою позицію. Цей дикий кельт вигадав якусь болотяну теорію музики, первіснішу навіть за печерних людей, і ще має стільки щирої глупоти, що називає себе ультрасучасним.

— А, Дебюссі[92],— засміялась Пола. — Й досі не помирились на ньому, еге? Ну, спробую добратись і до нього. Тільки з чого ж мені почати, не знаю…

Дар Гаяль приєднався до трьох мудреців, і вони гуртом посадовили Полу за велике концертне фортеп’яно — а втім, не занадто велике для цієї зали, вирішив Грейм. Та щойно вона сіла на дзиглик, три мудреці шаснули на свої, видимо, улюблені місця — слухати. Молодий поет простягся долі на пухнатій ведмежій шкурі, футів за сорок від фортеп’яно, і застромив пальці в патлату чуприну. Теренс і Аарон розсілись на дивані у віконній ніші, досить близько один від одного — аби мати змогу штовхати сусіда ліктем, коли тому чи тому здасться, ніби Полина інтерпретація музики підтверджує саме його погляди. Дівчата повмощувались мальовничими купками на широких капапах чи по дві й по три у великих кріслах з темного дерева та на їхніх бильцях.

Грейм ступив був крок до фортеп’яно, щоб узяти на себе почесну місію — перегортати Полі ноти, та вчасно помітив, що Дар Гаяль уже випередив його. Грейм спокійно обвів усю картину цікавим поглядом. Велике фортеп’яно стояло на підвищенні в дальшому кінці зали, під невисоким склепінням, розміщене ніби в резонаторній мушлі, умисне зробленій для нього. Жарти й сміх відразу стихли: видно, Маленька господиня Великого Будинку вимагала, щоб до неї ставились, як до справжньої талановитої піаністки. Але Грейма це, навпаки, настроїло скептично.