На аеродромі густо злітали чорні фонтани, гриміли вибухи, палахкотіло велетенське багаття. Кілька снарядів ми випустили по сірій коробці казарми, що виднілася на узліссі. Та фашисти вже здійняли тривогу. Неподалік у селі зчинилася стрілянина. Застукотіли кулемети десь у напрямі концтабору. Аеродромна обслуга почала обстрілювати батарею. Над нашими головами засвистіли кулі.

Скоро Едварда поранило в плече, ще хтось застогнав, схопившись за голову. Праворуч на шосе загули машини. Мабуть, було піднято на ноги якийсь військовий або жандармський підрозділ. А тут ще й снаряди кінчалися. Капітан послав кількох чоловік, озброєних гвинтівками, до околиці села, щоб прикривати батарею з тилу, поки артилеристи вистріляють увесь боєзапас.

А далі все перемішалося. Торохтіли автомати, бухали гранати. Ми кудись бігли, продиралися крізь кущі. Раптом перед нами вималювалися обриси грузовиків. Звідти вдарили кулеметними чергами. Я впав на землю поряд із капітаном Миколою. Він тихо лаявся і перев'язував шматком гімнастерки закривавлену ногу. «Біжи, біжи до лісу!» — сказав він крізь зуби. Я хотів допомогти йому підвестися, став на коліна, але цієї миті мене сильно вдарило в потилицю, вогні на аеродромі почали перевертатися в очах, закрутилися, затанцювали. Мануель підхопив мене під руки і кудись потяг.

… Очуняв я на підводі. Біля мене лежали трупи в сіро-зелених шинелях. На передку сидів німець, поганяв коней. Уже розвиднілося. Куди мене везуть? І тут я зрозумів, що мене підібрали разом із забитими, прийнявши за німецького солдата. У голові дзвеніло, гострий біль розколював потилицю. Все ж понад силу я підвівся і тихо звісив ноги з підводи. Візниця оглянувся. То був підстаркуватий німець в окулярах, мабуть, із «тотальників». Побачивши мертвяка, що раптом «ожив», він витріщив очі. Я схопив його гвинтівку і похитуляв у гущавину, думаючи про одне: тільки б не впасти! А через кільки днів мене підібрали в лісі бійці Гвардії Людової. Про захоплену в'язнями концтабору зенітну батарею, про спалені літаки на аеродромі поляки говорили повсюди.

Серед партизанів я зустрів пораненого Едварда. Що сталося з іншими втікачами, ніхто не знав.

І от через стільки років я побачив капітана Миколу на дніпровській пристані. Я не міг помилитися. То був він, капітан Микола. Він!..»

Нещодавно мені довелося знову плисти Кременчуцьким морем. Я стояв на палубі, з нетерпінням чекаючи знайомої пристані. Як і два роки тому, там зеленіли гінкі тополі, біля піщаного берега гойдалися на хвилі човни.

Як і того серпневого дня, під тополями в затінку стояла парокінна підвода. В мене завмерло серце, я був майже впевнений, що ось-ось побачу високого худорлявого чоловіка на дерев'янці, в простенькому піджаці. Я тримав напоготові синій конверт, з якого моя донька відклеїла іноземні марки. Я встигну передати конверт — «Богдан Хмельницький» стоїть там аж три хвилини.