Ятель поглянув на знесилених супутників, порахував патрони і суворо сказав:

— Залишилося нам, хлопці, або загинути, або ж прорватися на радянську землю.

Вона, та вимріяна земля, розкинулася поряд, за смугастими стовпами, що розмежували два світи. Земля ця вабила до себе, сповнювала серце надією, здавалося, що до неї можна дістатися рукою. Та якими ж тяжкими були оті декілька сотень заповітних кроків — останній рубіж, за яким кінчалася ніч і починалося сонце…

З того часу проминуло більше трьох десятиліть. Ми сидимо з Терентієм Федоровичем Новаком у його кабінеті в невеликому будиночку, що потопає в зелені затишної львівської вулиці. Господар подає мені щойно розкритий пакет. Там короткий лист і якийсь аж жовтий від часу аркуш паперу, заповнений нерівними великими друкованими літерами. Цей пакет щойно прибув з Рівного, з міста, до минула тривожна молодість Ятеля. Надіслала його Ольга Солимчук, або Пташка, як її колись називали.

«… Недавно в селі, в старій хаті Максима Костюрця, перекривали дах, — пише колишня підпільниця. — Коли почали розбирати стріху, натрапили на якісь папери. Розгорнули, а то — листівки КПЗУ… Симонівські колгоспники привезли знахідку в Рівне, просили передати в Історичний музей, де директорує наш Гринь Гапончук. А я вирішила надіслати одну листівку тобі. Адже ж це ті самі, що ви з Гринем удвох друкували! Пам'ятаєш? Аж не віриться, скільки часу пролежали в стрісі, а як збереглися. Коли я взяла листівку в руки, сльози самі покотилися з очей. Ти пам'ятаєш…»

Немолодий вже бритоголовий чоловік з люлькою в зубах обережно розправляє пожовклий напір. І здалося мені, що здригнулася його рука, очі стали задумливі. «Ти пам'ятаєш?..» Хіба ж таке забувається!

… Жовтень 1936 року. Ятель зустрівся з Гринем Гапончуком на конспіративній квартирі на хуторі поблизу Гощі. За вікном — осінній вечір, кімната виповнена сутінками.

Гапончук вийняв із кишені жмуток злотих.

— Ось гроші. Нам потрібна друкарня. Допоможи в цій справі. У тебе в Рівному є знайомства…

— Знайомства, звичайно, є, — кивнув Ятель. — І в окружкомі обіцяли щось придумати, але ж сам знаєш: нині окружкомівцям і без нас клопоту вдосталь. Доведеться нам самотужки справу ладнати.

В той неспокійний період пілсудчики вели повсюди арешти, кинули за грати багатьох комуністів Західної України, особливо червоної Волині. Польська реакція намагалася масовим терором задушити сили революційного підпілля. Треба було показати, що, незважаючи на жорстокі репресії, комуністи живуть і борються, що їх не залякати арештами й тортурами. Листівки з полум'яним словом до народу в такий час були потрібні як ніколи. Гощанська партійна організація прийняла ухвалу про видання нелегальної газети «Поклик», вирішила поновити випуск листівок. Комуністи, комсомольці, а з ними і члени МОДРу[24] провели збір коштів. Ось вони, гроші, на столі. Але де ж дістати друкарський верстат, фарбу, папір? Хто ж продасть підпільникам ці небезпечні речі, за які можна заплатити в'язницею, а то й головою? Повсюди повно шпигунів, у містах і селах нишпорять агенти дефензиви.