Треба було добре подумати, перш ніж обіцяти щось товаришеві.

Тієї ж ночі Ятель розпрощався з Гапончуком. А на ранок уже був у Рівному. Обминаючи пожвавлені квартали, попрямував до свого давнього знайомого комуніста Лернера, з яким колись разом сиділи у тюремній камері. Ще до арешту Лернер займався друкуванням листівок за завданням партійної організації міста, отож Ятель хотів порадитися з ним. Лернер мешкав в районі залізничної станції, у закіптявілому старому будинку. Довідавшись, що саме привело до нього товариша, він мовчки почав одягатися. Майстерня, де виготовляли печатки та штемпелі, містилася у тісному завулку неподалік базару. Господар майстерні, сивий старий у ярмулці, очікуючи, поглядав на занадто ранніх відвідувачів.

— Пане майстер, у вас можна придбати гумовий шрифт? — запитав Лернер.

— А чому б ні, прошу пана? Вибирайте, що вам до вподоби.

— Нам потрібен ось такий шрифт. П'ятдесят комплектів. Скільки це буде коштувати?

Скинувши окуляри, старий пильно поглянув на клієнтів, заперечно похитав головою. Ні, таке замовлення він прийняти не може. Один комплект, ну, два — ще сяк-так, а щоб п'ятдесят…

— Молодий чоловіче, у мене є діти. Так ви гадаєте, що їм буде приємно залишитися сиротами?

Лернер вийняв і поклав на прилавок жмут злотих. Старий кахикнув і завагався. Та грошей все ж не взяв. Сказав, що на таке велике замовлення «панство» мусить подати офіційний папір. Без документа він не має права виготовляти більше одного комплекту шрифту: це суворо заборонено.

Залишивши Рівне, Ятель закрокував у село Симонів. Там розшукав секретаря комсомольської організації Голюка. Кмітливий хлопець одразу зрозумів, у чім річ, і запевнив, що все буде гаразд.

Десь опівночі три постаті наблизилися до симонівської молочарні, невеликої фабрики-маслобійки. Сіяв нудний холодний дощ. Сторож, закутавшись у кожух, дрімав на прохідній.

Голюк прийшов з двома хлопцями. Залишивши одного стежити за шляхом, другому доручив «опікати» сторожа. Сам тихцем пробрався на подвір'я. Виставив скло з вікна фабричної канцелярії. Печатка лежала в шухляді столу. Хлопець кілька разів притиснув її до чистих аркушів паперу і поклав на місце. Акуратно вставив шибку. І три постаті миттю зникли, розчинилися в темряві.

Знову простяглася до виднокраю розбаюрена дорога. Благенький плащ не гріє, Ятель щулиться від холоду. Чавкає під чобітьми грязюка. Позаду зосталися кілометри, а вогнів міста все ще не видно. Скільки було вже відміряно тих верст, ось так, пішки, як цієї ночі, скільки шляхів сходжено, і осінніх, і зимових; скільки сікли в лице дощі і колючий сніг, і ноги дерев'яніли на пекучому морозі — вся земля волинська вздовж і впоперек, від тихої Горині до Пінських боліт, зміряна його кроками. Замість постелі — стіжок сіна або скирта соломи, замість миски борщу — черствий окраєць хліба, замість власного імені, котре дали тобі батько та мати, — тільки друзям відома кличка-псевдонім. Це чорнова робота рядового партії, його щоденний труд, звична праця.