Дев'ятнадцять літ проминуло відтоді, як пролетаріат і бідне селянство царської Росії, згуртовані Комуністичною партією на чолі з вождем трудівників усього світу Володимиром Іллічем Леніним, піднялися на боротьбу проти гнобителів — поміщиків та капіталістів. Вони проголосили владу трудового народу, вигнали геть експлуататорів, розгромили іноземну інтервенцію. Росія перетворилася на Союз Радянських Соціалістичних Республік, на країну квітучого, щасливого життя, де всі народи-брати в одній родині будують своє майбутнє.

Зараз, коли в СРСР панує свобода і рівність, у нас все ще править капітал і робочий люд стогне під чоботом багатія. Польський фашизм останній гріш віднімає в бідноти, готуючи озброєння, виношуючи плани нападу на Радянську країну.

В річницю Жовтня ми повинні посилити боротьбу проти фашизму. Протестуйте проти кривавих намірів міжнародних бандитів перетворити Іспанію на палаючу руїну. Піднімайте свій голос проти утиску трудівників Польщі, Західної України, всіх пригноблених, котрі ще несуть на собі кайдани неволі. Виступайте проти сваволі пілсудчиків в окупованих ними західноукраїнських селах. Боріться за правду, за кращу долю!

Геть фашизм! Хай живе пролетарська революція!

Райком КПЗУ»

Того дня вони віддрукували понад чотириста листівок. Зв'язкові приходили до них, забирали листівки і несли в навколишні села. Майже тиждень всюди було спокійно, «друкарня» працювала з ранку до вечора. Та якось удосвіта, збираючись продовжити роботу, друзі почули кроки стривоженого Семена Бояра.

— Біда! Поліціянти!

Ятель кинувся до дверей, глянув у шпарину. Два поліцаї прямували до оселі від Старого села. Не дійшовши до двору, раптом завернули в сусідні ворота. Незабаром звідти почувся дитячий плач, крик.

— Зникай, Семене, і якскоріше! — сказав Гапончук, запихаючи шрифт і папір у мішок.

І ледве господар оселі встиг вислизнути з клуні, як поліцаї, тримаючи в руках гвинтівки, вийшли з двору сусіди. Виносити мішок було уже пізно. Ятель витяг з-за пояса пістолет, Гапончук схопив вила-трійчаки, став поряд.

Видно, Семен Бояр, тікаючи в дому, встиг почепити на двері хати замок. Потоптавшись попідвіконню, поліцаї підійшли до клуні. Ятель міцніше стиснув пістолет. Наче відчувши подих смерті, обидва зненацька зупинилися, закурили. Один сказав по-польськи:

— Нікого немає… Кляте бидло, куди вони розбіглися? Та на біса вони тобі, — протяг другий. — Все одно штовхаємося без користі, в котрій вже хаті все догори дном перевернули, і дарма. Хтось набрехав про тютюн, а пан капітан повірив…