— Ми опрацьовуємо цілий ряд версій, — сказав Беннермен на екрані.

— Алло! Містер Сміт? — почувся голос Беннермена в трубці.

Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на «гігантських кроках».

— Містер Сміт? Ви мене чуєте?

— Так, чую. — Джонні проковтнув клубок у горлі. — Я вирішив спробувати.

— Молодчага! З біса радий…

— Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.

— Я знаю. Але… не поженешся, то й не спіймаєш. — Беннермен прокашлявся. — Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.

На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.

— Притому до викритого ясновидця.

— Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе «У Джона»?

— Знайду.

— Ми зможемо зустрітись там о восьмій?

— Так, думаю, що зможемо.

— Дякую, містере Сміт.

— Нема за що.

Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.

— Він тобі вже дзвонив?