Відчуваючи потужний викид адреналіну в кров, Клері звелася на ноги, проте перед очима все попливло. «Я не знепритомнію», – наказала собі Клері. А потім вона почула кроки.

Хтось ішов коридором. Клері спиралася на стіл.

Це був чоловік. Він ніс лампу, і яскраве світло засліпило дівчину. Обличчя чоловіка було затінене. Він був високого зросту, широкоплечий, зі скуйовдженим волоссям, і коли чоловік відчинив двері й ввійшов у камеру, Клері впізнала його.

Він не змінився: ті ж старі джинси і сорочка, робочі черевики, нерівно підстрижене волосся і ті самі перекошені окуляри на носі. Шрами, які Клері помітила на його горлі минулого разу, загоїлися, перетворившись на бліді смужки.

Люк.

Клері не витримала. Виснаження, недосипання, голод, страх і втрата крові далися взнаки. Коліна підігнулися, вона повільно осіла на підлогу.

Люк миттєво опинився поруч. Швидкість його реакції вражала: він устиг зловити Клері до того, як вона вдарилася об підлогу.

– Клері? – стурбовано покликав Люк, уклавши її на ліжко. – З тобою все гаразд?

Вона сіпнулася вбік, злякано виставивши вперед руки:

– Не займай мене!

На обличчі Люка відбився біль. Він утомлено провів рукою по чолу:

– Ну що ж, я це заслужив.

– Так! Заслужив!

Люк збентежено подивився на Клері:

– Я й не сподіваюся, що ти мені довіряєш…

– Добре! Тому що я тобі не довіряю!

– Клері… – він схвильовано ходив камерою. – Мій учинок… важко зрозуміти. Напевно, ти думаєш, що я кинув тебе…

– Ти справді кинув мене! Сказав, щоб я більше не дзвонила. Тобі завжди було байдуже до мене. І до мами також. Ти нас завжди обманював!