На додачу — ще й оживлений мертвяк.

— Відпустіть мене.

— Звісно, — ошкірився Вітчим. — Священне право вибору. — Він обернув мерця на пилюку.

Одним помахом руки.

I скривившись:

«Кепська прикмета. До чого ж кепська прикмета».

«Дитинко моя, — писав він, — поки ще не пізно зробити твою смерть легкою та безболісною, отямся. Прийди до мене та помри, як належить янголові — сумирно і тихо».

Я переглянула листа. «Не змушуй мене» ніде не було. Дивно.

На другому аркуші:

«Ми з твоєю Матінкою не хочемо завдати тобі лиха. Тому сподіваємося, що ти повернешся сама».

На третьому аркуші:

«До чого така обережність? Навіщо ховатися? Де ти можеш заховатися від мене в тому Світі, що побудований за моїми кресленнями?»

Четвертий аркуш закінчувався словами:

«Не сміши нас».

А п’ятий, розірваний посередині, починався:

«Та подумай про ті сто п’ятдесят тисяч. А втім, я все одно їх знищу».

— Лист? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.

— Так, — сказала я та й зібгала аркуші в руці.

— І що пишуть?