Увечері вони повели мене у свій Спільний Дім. Будинок зі світлого каменю. Довгі столи, побіля них лави, сцена з піднятою завісою.

Вони збиралися тут кожного вечора. Вони знали, що робитимуть вечорами.

Жінка підійшла до краю сцени.

— Наші малята, — сказала вона, — підготували для вас виставу. Тож вони покажуть її.

Радісні оплески.

— Просимо.

Завіса розсунулась, і я побачила зображену на картоні нічну вулицю, паперове листя на мальованій бруківці, а ще хлопчика та дівчинку. Дівчинку, одягнену в те, що мало зображувати шкіряночку, а хлопчика — в білому, з німбом на дротикові та змайстрованими з цигаркового паперу крильми за спиною.

— Вона була маленьким Янголом.

— Янголом Світлої Любові.

— Вона допомагала подорожнім та оберігала сон дітей.

— Її звали Крихітка.

— Крихітка та її Великі друзі.

— Вовк, Доберман і Лев.

Малюк, що зображував Кота. Малюк в образі Вовка, і малесенька дівчинка, що дуже серйозно намагалася показати, яким старанним янголом я була.

— Подобається? — тихо спитав чоловік, який сидів поруч.

Я згідливо кивнула і підвелася.

— Щось не так?

— Пробачте.

— Вам не сподобалося?