Чудові хлопці у військовій формі.

— Та ще по периметру.

— Скільки?

— Штук шість.

Щоб уже нікого не лишилося.

Дорога уперлась у величезну прірву, а за нею тягся той самий обпалений степ.

Я бігла тим степом, вигнутим по небокраю.

Я летіла до пагорбів, сподівалась побачити за ними.

Я вихопилася на пагорб та побачила те, що хотіла — табун старих ваговиків та їхніх Пастухів, котрі опиралися на свої вогнемети.

Здоровенні ваговики пожирали асфальт, спроквола ворушачи щелепами.

— Хрум, хрум, хрум, — метр за метром, як колись тисячі кілометрів доріг.

Пастухи динозаврів, пастухи мамонтів, пастухи старих ваговиків.

— Маленькою дівчинкою з поселення, що принесла мед, молоко та спечений уранці хліб? — спитав мене Пастух.

— Крихіткою, котра шукає свою подругу.

— Угу, — сказав мені Пастух.

— То як вона?

— Та непогано, — відповів той.

— Де вона?

— Біля водопою, — коло вивернутого бака заправки повільно п’є каламутний та гіркий бензин.

— Я зачекаю її?