Голосом новенької. Євки. Єви. Яка в Біблії з’їла плід із Дерева Пізнання, за що її разом з мужем було депортовано у цей світ болю й безпорадності. Мора знала, що таке депортація, добре знала. Її саму було депортовано в Дулінг за те, що вона депортувала власного чоловіка і двох дітей (не кажучи вже про Ґевала) у безмежжя вічності.

Євка стояла біля заґратованих дверей м’якої камери, вдивляючись у Мору. І усміхаючись. Мора ніколи в житті не бачила такої гарної усмішки. Може, це й відьма, але ж прекрасна. Відьма простягнула руку крізь ґрати і поманила одним елегантним пальчиком. Мора покотила вперед свій візок.

— Далі не можна, утримувана! — це був офіцер Мерфі. — Зараз же зупиніться!

Мора котила візок далі.

— Хапаймо її, зупинімо її! — крикнув Мерфі, і вона почула тупіт їхніх твердих підошв по кахлях.

Мора повернула візок боком і перекинула його, створивши тимчасову барикаду. Полетіли, посипалися обшарпані книжки.

— Стійте, утримувана, стійте!

Мора кинулася до м’якої камери і, сягнувши рукою собі до крижів, вихопила зроблену з зубної щітки заточку. Жінка-відьма так само її манила. «Вона не бачить, що я приготувала для неї», — подумала Мора.

Вона відставила руку назад, маючи намір далі викинути її вперед, вдарити під ребра цій жінці-відьмі. Просто їй у печінку. Тільки ті темні очі спершу її уповільнили, а потім зупинили. І Мора не зло в них побачила, а прохолодну цікавість.

— Ти хочеш бути з нею, чи не так? — запитала Євка поспішним шепотом.

— Так, — видихнула Мора. — Ох, Боже мій, я так хочу. — Ти зможеш. Тільки потрібно заснути.

— Я не можу. В мене безсоння.

Веттермор з Мерфі вже були близько. Лишались секунди, щоби штрикнути жінку-відьму і припинити цю пошесть. Але Мора нічого не робила. Її міцно тримали ці дивовижні темні очі, і вона зрозуміла, що не має бажання боротися проти їхньої хватки. Та й не очі це зовсім, побачила Мора, то були провалля, отвори в якусь нову темряву.

Жінка-відьма притислась обличчям до ґрат, ані на мить не випускаючи з очей Мору.

— Швидко поцілуй мене. Поки ще є час.

Мора не роздумувала. Вона впустила загострену зубну щітку і теж притислась обличчям до ґрат. Їхні губи зустрілись. Тепле дихання Євки сковзнуло Морі до рота і вниз, їй у горло. Мора відчула, як благословенна сонливість здіймається з дна її мозку, як бувало колись, коли вона маленькою лежала в безпеці свого ліжка, обіймаючи ведмежатко Фредді однією рукою, а іншою — м’якого дракончика Ґассі. Слухаючи холодний вітер знадвору і знаючи, що зараз вона тут у теплі і безпеці спливає в країну сновидінь.