— Що ж мені тепер робити? — запитала Мікейла. Вона не натискала кнопки виклику, тож це запитання адресувалося тільки ночі і тому диму, що повз із лісу.

Але офіцер Квіґлі відповів, немов він його чув:

— Чому б вам не поїхати далі, в місто? Знайти собі кімнату. Або… я чув, що в «Рипливому колесі» сьогодні безплатний бар і вони не закриватимуться, доки не зійде сонце або не скінчиться пиво.

9

9

Мора штовхала свій візок коридором Крила В, роблячи це повільно, не бажаючи, щоби бодай хтось подумав, ніби в неї є якась конкретна мета.

— Книжок? — запитувала вона в кожної заселеної камери… принаймні в тих, де мешканки не були покриті тим білим лайном. — Бажаєте почитати чогось страшненького? Маю жахи дев’яти різних смаків.

Охочих було мало. Більшість дивилася новини, які самі були наче з романів жахів. Її зупинив офіцер Веттермор — подивитися, що є цікавого на її візку. Мору не здивувало, що він тут цієї ночі, бо офіцер Веттермор був не менш ґеюватим, ніж перший вечір Марді Ґра в Новому Орлеані[219]. Вона б здивувалася, якби в нього вдома були якісь жінки.

— Як на мій смак, це купа мотлоху, — сказав він. — Проїжджайте далі і забирайтеся звідси, Моро.

— Гаразд, офіцере. Поїду тепер до Крила А. Є там кілька пань, доктор Норкросс мобілізував їх до Загону Прозак, але вони все ще люблять читати[220].

— Добре, але не наближайтеся до Фіцрой і тієї м’якої камери там, у кінці, гаразд?

Мора видала найширшу зі своїх усмішок.

— Обов’язково, офіцере Веттермор. І дякую вам! Красно вам дякую!

Окрім новенької — тієї відьми — в Крилі А було тільки дві жінки, які досі не спали, плюс непритомне опудало, яке до того було Кітті Мак-Дейвід.

— Ні, — сказала жінка в А-2. — Не можу читати, не можу читати. Ті ліки, що їх Норкросс мені призначив, зіпсули мені очі. Ні, не можу читати. Тут стіки крику було. Не люблю крику.

Іншою жінкою в А-8 була Ейнджел. Вона подивилась на Мору запухлими «що-таке-нахерзі-мною-трапилося» очима.

— Катай далі, Мо-Мо, — застерегла вона, коли Мора, попри попередження офіцера Веттермора, запропонувала їй пару книжок.

Ну, та й гаразд. Мора вже була майже в кінці коридора. Вона кинула погляд назад, побачила, що Веттермор стоїть до неї спиною, занурений в розмову з офіцером Мерфі, якого дівчата кликали Тіґґером, як того з оповідок про Вінні Пуха.

— Моро…

Це було промовлено тихесенько, пошепки, але проникливо. Якось так звучно.