— Якщо тобі хтось потрібен, можеш забрати мене.
Дві краплинки чорнила на брунатному шевроні тільця нетлі, її очі зазирнули в очі Френку, а звідти — йому в голову. Він відчув, як вона бозна-як довго літає всередині його черепа, сідаючи на його мозок, волочучи свої гострі лапки там по каналах, наче хлопчик на камені посеред струмка, який волочить ломаку крізь воду.
І Френк ще тісніше обняв свою дитину.
— Прошу, візьми мене замість неї.
Нетля спурхнула геть.
11
11
Клодія — та, що Фігура Динаміт — пішла. Офіцер Лемплі запропонувала дати Джінет побути хвилину самій. Тепер вона могла поговорити з реальною Рі. Чи з тим, що від неї залишилось. Вона шкодувала, що не розказала Рі всього цього тоді, коли Рі ще була жива.
— Що трапилося… я не певна, було то вранці чи вдень, чи під вечір, але ми кумарилися вже кілька днів. Нікуди не виходили. Замовляли, і нам привозили. В якийсь мент Дейміен припалив мене сигаретою. Я лежу на ліжку, ми обоє дивимося на мою голу руку, і я питаю: «Що ти робиш?» Біль наче в іншій, віддалений від мого мозку кімнаті. Я навіть не поворухнула рукою. А Дейміен каже: «Перевіряю, чи ти реальна». У мене досі є той шрам, розміром з пенні, бо він давив так сильно. «Задоволений? — запитала я. — Ти віриш, що я реальна?» А він каже: «Йо, але я ненавиджу тебе ще дужче через те, що ти реальна. Якби ти дала мені вилікувати це коліно, нічого цього не трапилося б. Ти ще та злобна курва. І я тебе нарешті розкусив».
Рі промовила: «Це так страшно».
— Так. Страшно було. Тому що Дейміен говорив це з таким виразом, ніби це велика новина і він радий про неї дізнатися і передати світу. Він був наче ведучий якогось нічного ток-шоу на радіо, який підігрує банді своїх слухачів, тим психам із безсонням. Ми в спальні, і штори затулені, і там нічого не милося вже багато днів. Електрики нема, бо ми за неї не заплатили. Пізніше, я не знаю через який час, я знаходжу себе в кімнаті Боббі, сиджу там на підлозі. Його ліжко ще там, але інших меблів, крісла-гойдалки і бюро вже нема. Дейміен продав їх комусь за малі гроші. Може, мене врешті попустило, може, то було через сигаретний опік, але мені стало так сумно, так жахливо, і так… наче я роззирнулася, а кругом чужина і дороги додому нема.
Рі промовила: «Я знаю це відчуття».
— Та викрутка, ну… з жалом «метелик» викрутка. Той парубок, який купив крісло-гойдалку, мабуть, відкручував нею від нього основу, а потім забув її забрати з собою. Це на мій здогад так. Я знаю, що в нас не було такої викрутки. У нас уже не було ніяких інструментів на той час. Дейміен розпродав їх ще задовго до меблів. Але ця викрутка лежить на підлозі в кімнаті Боббі, і я її підбираю. Я йду до вітальні, а там Дейміен сидить на складаному стільці, останньому, який залишився в хаті. Він провадить: «Ти тут, щоб закінчити роботу? Ну, то вперед. Але краще поспіши, бо якщо ти не здужаєш убити мене в наступні кілька секунд, я буду тебе душити, аж поки ота твоя дурна йобана голова не відірветься». І каже він це тим самим голосом нічного радіодиктора. І тримає в руці слоїк із парою останніх, які в нас були, пігулок, а потім струшує ним, наче підкреслюючи мовлене: