— Хочеш трохи розважитися, босе? — запитав він.
— До розваг завжди готовий, — відповів Дон. — Це моє друге ім’я. Що в тебе на думці?
— Ти спалив хоч одну вже?
— У коконі? Ні.
Хоча Дон бачив у новинах зняте на телефон відео, як кілька парубків у хокейних масках підносять сірники до кокона. У телевізорі таких називали випалювальними бригадами. Кокон на тому відео спалахнув, як багаття, добряче полите бензином.
— А ти?
— Нє, — сказав Ерік, — Але я чув, що вони скажені.
— Що ти задумав?
– Є тут одна стара бездомна дівуля, вона отам живе, — показав Ерік. — Якщо це можна назвати життям, тобто. Ніякої користі ні собі, ні комусь іншому. Ми могли б влаштувати їй вогняний велосипед. Просто, щоби побачити, як воно, розумієш? Навряд чи хтось буде за нею жаліти.
Раптом на обличчі Еріка відбилась непевність.
— Звичайно, якщо тобі не хочеться…
— Я сам не знаю, хочеться мені чи ні, — сказав Дон.
Він збрехав. Йому хотілося, авжеж. Сама думка про викликала в нього невеликий стояк.
— Погляньмо на неї, а там вирішимо. Еллендейл ми зможемо перевірити пізніше.
Вони вилізли з пікапа і вирушили на порослу бур’янами ділянку, де Стара Ессі тримала свій курінь. Дон тримав горять, як це запальничку «Зіппо». Він дістав її з кишені і клацав, відкриваючи кришку й закриваючи, відкриваючи й закриваючи.
Розділ 2
Розділ 2
1
1