— У тебе що, пальці не працюють? — запитав хтось під загальний регіт.

— Ще й як! — відбрила Рита. Вона також реготала, щоки червоні, як яблука. — Але ж, любонько, це зовсім не те!

Цим вона заробила собі хвилю щедрих аплодисментів, хоча кілька жінок — наприклад миршавенька дружина Фріца Мешаума, — утримались.

Звичайно, сотнею різних способів ставили два великих питання. По перше, як вони опинилися тут, у Нашому Місці? І чому?

Що це, чари? Чи якийсь науковий експеримент, що пішов не так? Чи така Божа воля?

Продовження їхнього існування — це нагорода чи кара?

Чому саме вони?

Коли дискусія завертала в цьому напрямку, до неї часто включалася Кітті Мак-Дейвід; той кошмарний сон напередодні Аврори — темна постать, в якій вона якось впізнала королеву, і павутиння, що віялося з волосся цієї королеви — залишався живим у пам’яті Кітті, досі її навідуючи.

— Я не знаю, що робити, — казала вона. — Мушу я благати про прощення, чи що?

— Та ну нахер, — порадила їй Дженіс Котс. — Оскільки Папи Римського, щоб видавав свої постанови, тут нема, ти можеш робити все, що тобі схочеться, але сама я й надалі старатимуся робити все якомога краще. Що іншого, якщо чесно, ми можемо тут робити такого, щоб воно щось кардинально змінило?

Ця заява теж стала хітом у місцевої публіки.

Утім, це питання — що ж, курва, трапилося? — зачіпали знову й знову. Без якоїсь тривкої задовільної відповіді.

Під час одних Зборів (це було не менш як через три місяці після того, що Дженіс Котс подобалося називати Великим Переселенням) до них, сівши на п’ятдесятифунтовий мішок добрив у кінці приміщення, затесалася нова учасниця. Вона тихенько сиділа впродовж жвавої дискусії про те життя, яке вони зараз ведуть, а також обговорення новини про виявлення на місцевому складі поштової служби «Ю-Пі-Ес» дев’яти ящиків «Лунапедс», в яких містилися багаторазові прокладки.

— Більше не треба чикрижити майок, щоби було що запхати собі в труси у певні дні місяця, — піднесено раділа Нелл Сіґер. — Алілуя!

Під кінець зборів розмова спрямувалася — як це завжди бувало — на те, за чим вони сумують. Ці балачки майже завжди викликали сльози за хлопцями і чоловіками. Утім, більшість жінок казала, що вони, у всякому разі поки що, почуваються так, наче скинули з себе якийсь тягар. Відчувають полегшення.

— То ми закінчили, пані? — запитала того дня Бланш. — Чи хтось має пекуче бажання ще чимсь поділитися, перш ніж ми знову повернемося до роботи?

Піднялася маленька рука з пальцями, запорошеними крейдою різних кольорів.

— Так, любонько, — промовила Бланш. — Ти новенька, авжеж? І дуже низенька. Ти не проти встати?