Іронія цього кидалася в очі своєю метафоричністю. Клінт десь в іншому світі. Джаред — в іншому світі. Звідки їй знати, що хтось із них, а чи й обидва, ще не померли? Картина Гокні належить пацюкам і плісняві, і зарослям цього світу. Це зламаний світ, спустошений і забутий, але він єдиний, який вони мають. Тут, Господи помилуй, Наше Місце. Лайла полишила кабінет і пішла назад по власних слідах крізь мертвий світ в’язниці до просіки в чагарнику. Їй хотілось на волю.

6

6

Упродовж тих місяців ще й ще жінки з’являлися з того, що Джеймс Браун колись назвав «чоловічим, чоловічим, чоловічим світом»[265]. Вони повідомляли, що на той час, коли вони засинали, в Дулінгу тривала криза. Аврора ще була свіжою подією; там минуло лише два чи три дні. Тамтешні насильства, збентеження й відчай здавалися нереальними ранішим прибулицям до цього нового місця. Понад те — тамтешнє здавалося майже нічого не значущим. Жінки цього світу мали власні проблеми й турботи. Одною з них була погода. Літо убувало. Мине осінь, і прийде зима.

За допомогою посібників з бібліотеки й під керівництвом такої нібито невідповідної персони, як Магда Дубчек, удови майстра-ремонтника (не кажучи вже про те, що вона була матір’ю Лайлиного хлопця-басейновика), вони спромоглися закінчити ту роботу, яку розпочала ще Кейлі до того, як її вбила божевільна коханка. Покійний чоловік Магди був навчив її трохи електричній справі.

— Мій чоловік, він кожного дня пояснював мені, що він робить: «Ось дивися, Магдо, оцей дріт — це фаза, а ось цей — заземлення тощо». А я було слухаю. Він сам за те не думав, думав, що балакає до глухої стіни, а я собі слухаю.

На цьому Магда замовкла, прибравши хитрого виразу обличчя, що Лайлі нагадало, так боляче, Антона.

— Ну, перші разів п’ятсот я слухала, поправді.

З енергією, насмоктаною з купки сонячних панелей, що пережили роки занехаяння, вони змогли забезпечити нехай навіть обмеженим електропостачанням кілька найстійкіших будинків.

Звичайні автомобілі не годилися; скільки цей світ обертався безлюдним, визначити було неможливо, але стан запаркованих машин підказував, що часу вистачило на те, щоби вода й волога добряче попрацювали над двигунами. Якась машина, що стояла в капітальному гаражі, могла бути робочою, от тільки ніде не можливо було знайти й краплі бензину, який би не втратив своїх властивостей чи не випарувався. Що жінки знайшли в складі заміського клубу, так це невеличку ескадру добре збережених гольф-карів на сонячних батареях. Щойно заряджені, вони заводилися. Жінки роз’їжджали на них розчищеними від дерев і рослинності вулицями.