Вони обговорювали, що їм робити з їхнім обідом.
Під ними і лівіше, один з копів — Ренґл, мабуть — промовив:
— Покривало на ліжку, як на моє око, наче зтроха пом’яте. А тобі як?
— Йо, — відповів інший. — Я б не здивувавсь, якби хтось потай залазив сюди ночувати, але, скоріш за все, люди, які приходять оглядати будинок, потенційні покупці, іноді сідають на нього, правильно? Або й лягають, випробовують ліжко. Природна річ, багато хто так робить.
Знову кроки, назад у коридор. Потім вони зупинились, і цього разу голоси лунали прямо з-під низу. Мері ще міцніше стисла руками шию Джареда і прошепотіла:
— Якщо вони знайдуть нас, що ми тут ховаємося, вони нас заарештують, ой лихо!
— Ш-ш-ш, — шепнув їй у відповідь Джаред, думаючи: — Вони б заарештували нас, навіть якби побачили там, унизу. Тільки назвали б це, мабуть, «піклувальним затриманням»[284].
— Ляда в стелі, — сказав один, либонь, Берровз. — Хочеш піднятися, перевірити горище, чи мені це зробити?
За цим питанням запала мить тиші, яка, здавалося, тягнулася цілу вічність. Потім той, що, мабуть, був Ренґлом, сказав:
— Можеш злазити, якщо тобі хочеться, але, якби Лайла і її син були в цім будинку, вони були б тут, унизу. І ще, в мене алергія. Я не маю наміру туди лізти, надихатися там пилюки.
— Та все ж…
— Берися, друзяко, — промовив Ренґл, й відразу ж шубовснула вниз драбина, впустивши на горище приглушене світло. Якби оповите коконом тіло Лайли лежало бодай на шість дюймів ближче до ляди, його б було видно знизу. — Порозкошуй ще й жарою там. Їй’бо, там градусів сто десять[285].
— Та ну його нахер, — сказав Берровз. — І раз уже за це зайшлося, то й тебе нахер разом із твоїм конем, на якому ти пнешся на п’єдестал.
Драбина склалася вгору, закрившись цього разу з гучним грюком, від якого Джаред, хоч він і чекав цього звуку, аж смикнувся. Великі копівські черевики пішли вниз по сходах