— Ні. А ти?

— Так, — сказала Лайла.

– І?

— Вона була жертвою домашнього насильства. Чоловік бив її. Часто й сильно. Саме тому вона кульгала. Він був абсолютним мудаком, якийсь слюсар чи механік, що заробляв реальні гроші, торгуючи зброєю. Трохи терся з Ґрайнерами. Принаймні була така поголоска — нам так і не вдалося його на чомусь підчепити. Він обробляв її своїми знаряддями. Вони жили віддалік, на Західно-Лавінській, у будинку, який їм ледь на голови не падав. Мені не дивно, що тут вона не схотіла ремонтувати той свій дім, жодного сенсу не було. Нас не раз викликали туди сусіди, чули її крики, але вона нам ні разу й словом не призналася. Боялася помсти.

– Їй пощастило, що він її не вбив.

— Боюся, він це, мабуть, уже зробив.

Директорка примружилася на Лайлу:

— Ти маєш на увазі те саме, про що й я думаю?

— Ходімо, прогуляємось.

Вони вирушили тротуаром уздовж руїн, переступаючи через заполонені рослинністю тріщини, обходячи великі уламки асфальту. Маленький парк навпроти розвалених решток муніципалітету було відновлено, підтримувано в порядку, заметено. Єдиною ознакою проминання часу тут була повалена статуя якогось давно покійного міського достойника. Масивна гілка в’яза — напевне, обламана бурею — скинула його з постаменту. Гілляку відтягнули геть і порубали, але достойник був таким важким, що ніхто поки що нічого з ним не робив. Він завалився з п’єдесталу під критичним кутом, зарившись своїм капелюхом-циліндром у землю, ногами в чоботях до неба; Лайла бачила, як на нього забігають маленькі дівчатка, використовуючи його зад як трамплін, і дико регочуть.

Дженіс промовила:

— Тобто, ти вважаєш, що той сучий син, її чоловік, спалив її в коконі.

Лайла не відповіла прямо.

— Котрась казала тобі, що відчувала запаморочення?

Млість? Находить зненацька, а потім за годину-дві минається?

Лайла сама відчувала таке кілька разів. Рита Кумс казала, що і з нею таке було; також і місіс Ренсом, і Моллі.

— Так, — сказала Дженіс. — Ледь не кожна, кого я знаю, про таке згадувала. Наче людину обертає без обертання. Не знаю, чи ти знаєш Надін Гікс, дружину мого колеги по в’язниці…

— Зустрічала її разів зо два на спільних обідах громади в складчину, — відповіла Лайла, морщачи носа.

— Йо, вона на тих обідах не скучала, а коли не з’являлася, там за нею не вельми скучали, якщо ти розумієш, про що я. Хай там як, але вона каже, що в неї таке запаморочення майже повсякчас.

— Гаразд, пам’ятаймо про це. А тепер подумай про ті масові спалення. Ти знаєш про них?