— Гм, — промовив Джонні Лі.

— Ну, й звичайно, це також шанс великою мірою прислужитися твоєму місту.

— Дулінг може йти нахер і сам себе виїбти, — сказав Джонні Лі Кронський. — Та все ж таки… чому б і ні? Чому, курва, ні?

Так їх стало двадцятеро.

9

9

Дулінгський виправний заклад не мав сторожових веж. Там був плаский руберойдовий дах, обплетений трубами з вентиляційними отворами, відводами і патрубками з випускними клапанами. Не варто було очікувати багато в сенсі прикриття від цегляного огородження заввишки півфута. Оцінивши цей дах, Віллі Берк сказав Клінтові, що йому подобається трьохсотшістдесятиградусна перспектива всього периметру, але власні яйця йому подобаються більше.

— Бачте, тут нагорі нема нічого, що могло б зупинити кулю. А як щодо того сараю? — показав старий униз.

Хоча позначений на плані в’язниці як «СКЛАД ОБЛАДНАННЯ», це був звичайний сарай типу «будь-що», де стояла їздова косарка, на якій утримувані (варті довіри) підстригали софтбольне поле, а також зберігали садові інструменти, спортивне знаряддя і стоси перев’язаних мотузкою запліснявілих газет і часописів. Що найважливіше — сарай був побудований із бетонних блоків.

Вони пішли роздивитися зблизька. Клінт притяг з-за сараю стілець, і Віллі сів там під навислим піддашшям покрівлі сараю. На цій позиції людина була прикрита від очей будь-кого біля огорожі, але залишалася видимою з обох кінців тієї лінії вогню, що пролягала між сараєм і в’язницею.

— Якщо вони з одного боку, я в порядку, — сказав Віллі. — Побачу їх краєм ока, і в укриття.

— А якщо одночасно з обох? — спитав Клінт.

— Якщо так, це не піде мені на здоров’я.

— Вам потрібна підтримка. Напарник.

— Коли ви таке кажете, доку, я шкодую, що в юності не ходив частіше до церкви.

Старий приязно дивився на нього. Прибувши до в’язниці, він зажадав від Клінта єдиного пояснення: чи опір, який вони чинять, — це те, чого бажала б Лайла?

Клінт залюбки це підтвердив. Хоча на даному етапі він уже не був певним, чого бажала б Лайла. Здавалося, ніби вона зникла багато років тому.

Клінт намагався відповідати Віллі так само дружньо — трохи безжурної savoir faire[350] перед обличчям ворога — але те, що ще лишалося від його почуття гумору, вивалилося із задніх дверей автодому Баррі Голдена разом з Ґердою Голден і Ґартом Флікінджером.

— Ви ж були у В’єтнамі, чи не так, Віллі?