Дону Пітерзу було доручено обдзвонити чоловіків-офіцерів зі штату Дулінгського виправного закладу, тож не забрало багато часу вирахувати, що в наряді у Норкросса максимум четверо. Один з них, Веттермор, маніжний і ніби ґей, а інший, Мерфі, колишній учитель історії. Накиньмо ту жінку Блек і старого пердуна Берка, плюс, можливо, будьмо щедрими, ще двоє чи троє, про котрих нам не відомо, а це означає, що їх там менше дюжини і мало від кого з них, якщо взагалі від когось, можна очікувати, що твердо стоятиме, якщо діло піде гаряче, не важить, скільки зброї вони добули.

Террі з Френком зробили зупинку в крамниці горілчаних напоїв на Головній вулиці. Там було відкрито і людно.

— Вона мене більше не любить! — оголосив якийсь дурень усьому магазину, розмахуючи пляшкою джину. Він тхнув, як той тхір.

Полиці стояли переважно порожні, але Террі знайшов дві пінти джину і заплатив грошима, які, мав він підозру, стануть невдовзі зайвими, якщо ця жахлива херня триватиме далі. Одну пінту він вилив у фляжку, а іншу поніс у паперовому пакеті, пішовши разом із Френком до сусіднього провулку. Провулок вивів їх на подвір’я, захаращене сміттєвими мішками і розм’яклими під дощем картонними ящиками. Тут, на рівні землі, між двома вікнами з плівкою замість скла, були подерті двері квартири Джонні Лі Кронського.

Кронський, доволі загадкова фігура в цій частині Західної Вірджинії, відчинив двері й угледів пляшку в пакеті.

— Ті, хто приносить дарунки, можуть увійти, — сказав він, забираючи пляшку.

У вітальні стояв лише один стілець. Його посів сам Кронський. Не звертаючи уваги на Террі з Френком, він глитнув півпінти двома велетенськими ковтками, його борлак скакав, як поплавець на волосіні. Телевізор з вимкнутим звуком показував кількох жінок у коконах, які плавали на поверхні Атлантичного океану. Вони були схожі на химерні рятувальні плотики.

«А якщо якусь із них вирішить вкусити акула?» — подумав Террі. Йому майнуло: якщо таке станеться, на ту акулу може чекати сюрприз.

Що все це могло означати? В чому сенс?

Террі вирішив, що сенс у джині. Він дістав Френкову фляжку і лигнув.

— Ті жінки — з великого літака, що розбився, — сказав Джонні Лі. — Цікаво, що вони отак плавають, авжеж? Ця штука мусить бути вельми легкою. Як капок[348] чи щось таке.

— Лишень подивися на всіх них, — зачудувався Террі. — Так, так, ще те видовище, — поплямкав губами Джонні Лі. Він був ліцензованим приватним детективом, але не того роду, що стежать за зрадливими чоловіками чи дружинами або розкривають таємничі справи. До 2014 він працював на вугільну «Енергокомпанію „Уліс“», катався велосипедом на її різні виробництва, видаючи себе за шахтаря, слухав балачки про профспілковий рух, працював на те, щоб підривати довіру до лідерів, які здавалися ефективними. Іншими словами, був ручним псом компанії.