Аж раптом.

— Боббі, — шепнула вона сама собі.

Це було те ім’я, яке вона мусила пам’ятати, мусила нести з собою, щоб не піддатися спокусі залишитися тут.

3

3

Джінет важко було визначити відстань; вона звикла до рівня гумованої бігової доріжки, що йшла кругом двору в тюрмі, кожне коло — приблизно півмилі. Неухильне сходження вгору на південний захід вимагало більших зусиль і це змушувало робити ширші кроки, від чого м’язи її стегон співали так болісно і так водночас чудесно. Вряди-годи лис зупинявся, щоб дозволити їй скоротити дистанцію, перед тим, як йому трюхати далі. Попри холод, вона обливалася потом. У повітрі вчувалась гостролеза різкість того часу, коли зима коливається на краєчку весни. Де-не-де в сіро-брунатних кольорах лісу зблискували зелені бруньки, а там, де земля була відкритою небу, вона підтанула до розм’яклості.

Може, було подолано дві милі, може, три, коли лис провів Джінет кругом заднього борта якогось поваленого, потонулого в морі бур’янів трейлера. Старезна жовта поліційна стрічка тріпотіла на землі. Джінет подумала, що вже близько.

Вона почула в повітрі якесь слабеньке дзижчання. Сонце повищало, вже йшло до полудня. Вона відчувала спрагу і голод, але ж у місці її призначення мусить бути щось поїсти й попити. Як ідеально було б саме зараз ковтнути крижаної газованки! Та годі вже; Боббі — ось про кого їй потрібно думати. Побачити Боббі знову. Попереду лис зник під аркою обламаних дерев.

Джінет поспішила слідом, минаючи порослу травою купу якихось уламків. Колись це мусила бути невеличка хатина або сарай. Тут гілля дерев обсіли нетлі, їх незліченні брунатні тільця тулилися так тісно, що вони нагадували химерні морські жолуді. Що певним чином, подумала Джінет, підтверджує її рефлекторне розуміння того, що світ, у якому вона опинилася, перебуває за межами всього відомого їй раніше, ніби якась країна на дні моря. Нетлі на вигляд були недвижними, але вона чула, як вони стиха стрекочуть, немов балакають.

«Боббі», — здавалося, проказують вони. «Не пізно все розпочати знову», — здавалося, проказують вони.

Підйом нарешті скінчився. Крізь крайні дерева лісу Джінет побачила, що лис стоїть на пожухлій траві якоїсь зимової галяви. Вона втягнула повітря. Запах гасу, цілком неочікуваний і явно недоречний тут, подразнив їй носа і горло.

Джінет виступила на відкритий простір і побачила таке, чого бути не могло. Дещо таке, що укріпило її в упевненості, що вона не перебуває більше в тій Аппалачії, яку завжди знала.

4

4

Там був білий тигр, шкура пописана ребристими чорними смугами. Він повів головою й загарчав, точно, як лев Ем-Джі-Ем. Поза ним височіло дерево, ні — Дерево — воно здіймалося з землі на плетиві з сотень стовбурів, які розходилися широчезним, навислим фонтаном з обсаджених листям і кучерями моху гілок, що вирували неугавним пурханням тропічних птахів. Посередині гойдалася масивна — блискучо-сяйлива — червона змія.