Так багато запитань. Так мало відповідей. Не зважай. Вона обертом махнула рукою і дивилася, як мангальна запальничка, перекидаючись, полетіла геть. Ілейн видала крик відчаю, коли та зникла в траві за сорок чи п’ятдесят футів. Джінет нахилилася й підняла пістолет, думаючи засунути його собі за ремінь, але ж, звісно, на ній була її тюремна уніформа, то ніякого ременя вона не мала. Ремені були «ніні». Утримувані інколи вішаються на них, якщо мають. Була кишеня в її штанях із затяжним поясом, але вона була неглибока і досі повна горошку: пістолет зразу випаде. Що ж із ним робити? Викинути здавалося найрозумнішим.

Перш ніж вона встигла це зробити, позаду неї зашурхотіло листя. Джінет рвучко розвернулась з пістолетом у руці.

— Гей! Кинь це! Кинь зброю!

Край лісу стояла інша озброєна жінка, її пістолет був націлений на Джінет. Не схоже на Ілейн, ця тримала його обома руками і стояла, широко розставивши ноги, так, ніби розумілася на тому, що вона робить. Джінет, добре знайома з наказами, почала опускати пістолет з наміром покласти його в траву біля Дерева… але розважливо, подалі від тієї Ілейн Нестямко, яка могла б спробувати його вхопити. Коли вона нахилялася, змія зашаруділа, повзучи по гілці над нею, Джінет зіщулилася і підняла руку з пістолетом, щоб захиститися від недобаченого, що, як здалося, падає їй на голову. Прозвучало «трісь», потім негучне «дзінь», дві кавові філіжанки легенько стукнулись між собою в буфеті, і їй здалося, вона почула Євку в себе у голові — нерозбірливий скрик з суміші болю й здивування. Після цього Джінет опинилася на землі, від неба залишилося тільки листя, а в роті у неї була кров.

Жінка з пістолетом рушила вперед. Дуло димилося, і Джінет зрозуміла, що її підстрелено.

— Поклади зброю! — наказала жінка.

Джінет розчепила пальці, не знавши, що вона досі тримає пістолет, поки той не випав з її руки.

— Я вас знаю, — прошепотіла Джінет. Відчуття було таке, ніби на грудях у неї щось велике, тепле й важке, але болю не було.

— Ви та, що привезла Євку до в’язниці. Ви коп. Я бачила вас крізь вікно.

— Тут тхне наче гасом, — сказала Лайла.

Вона підняла перекинуту каністру, понюхала, потім відкинула її.

Перед початком Зборів у «Шопвелі» цього ранку хтось зауважив, що нема одного гольф-кара, і ніхто не розписувався в книзі, що його бере; одна дівчина на ім’я Мейсі Веттермор підказала, що лише кілька хвилин тому вона бачила Ілейн Наттінг, та їхала на ньому в бік Адамсової лісопильні. Лайла, яка прийшла на Збори з Дженіс Котс, скинулася з ексдиректоркою поглядами. В ці часи тільки дві речі були в напрямку Адамсової лісопильні: потрощені руїни метової лабораторії і Дерево. Їх обох це стривожило — думка, що Ілейн Наттінг вирушила туди самотою. Лайла пам’ятала сумніви Ілейн щодо тамтешніх тварин — особливо тигра — і їй майнуло, що та може спробувати його вбити. Це, мала певність Лайла, було б нерозумно. Отже, вони теж взяли гольф-кари і вдвох поїхали слідом.