— Був такий чоловік, який мене кривдив, це так. Але я завдала йому більшої кривди. — Джінет зробила ще один крок у бік Ілейн. Тепер вона вже була футів за п’ятнадцять від неї. — Я його вбила.
— От і молодчага, але не підходь ближче.
Ілейн похитала пістолетом туди-сюди, немов могла кудись змахнути Джінет. Або стерти її.
Джінет зробила ще крок.
— Дехто каже, що він на це заслужив, навіть дехто з його друзів. Окей, вони можуть у це вірити. Але окружний прокурор не повірив. Що важливіше, я в це не вірю, хоча по правді я була несповна розуму, коли це трапилося. Також правда те, що ніхто мені не допоміг, коли мені потрібна була допомога. Отже, я його вбила, і тепер мені так шкода. Я розплачуюся за це, не він. Мені з цим жити. Я й живу.
Ще один крок, малесенький.
— Я достатньо сильна, щоб прийняти свою частку провини, окей? Але в мене є син, якому я потрібна. Йому потрібно знати, як вирости правильним, і це те, чому я можу його навчити. Я покінчила з тим, щоби бодай хтось мною попихав — чоловік чи жінка. Наступного разу, коли Дон Пітерз спробує примусити мене йому подрочити, я його не вб’ю… але я видряпаю йому очі, якщо він мене вдарить, я залишаю за собою це право. Я покінчила з тим, щоб бути чиєюсь лялькою для побиття. Тому можете взяти те, що, як вам ввижається, ви про мене знаєте, і засунути його туди, де не сяє сонце.
— Я вірю, що ти могла тоді втратити розум, — сказала Ілейн. — Хіба тут нема таких жінок, які хочуть повернутися назад? — Я не знаю, — метнулася вбік очима Ілейн. — Ймовірно.
Але вони заведені в оману.
— Тож ви прийняли це рішення за них?
— Якщо ні в кого іншого нема на це духу, — сказала Ілейн (абсолютно не усвідомлюючи, що говорить точнісінько, як її чоловік), — тоді так. У такому разі відповідальність лежить на мені.
З кишені джинсів вона витягла довгоцівкову запальничку зі спусковим гачком, якими люди зазвичай користуються, щоби підпалювати вугілля в мангалах. Білий тигр дивився на це і мурчав — глибоким вуркотінням, наче двигун на холостому ходу. Джінет не здавалося, що з того боку може надійти бодай якась допомога.
— Здогадуюся, у вас самої дітей нема, еге? — спитала Джінет. Жінка здалася ображеною.
— Я маю дочку. Вона світло мого життя.
— А вона тут?
— Звісно, тут. Тут вона у безпеці. І я маю намір дотримати цього стану.
— Що вона про це каже?
— Що вона каже, не має значення. Вона ще дитина.
— Гаразд, а як щодо всіх тих жінок, які були змушені покинути своїх дітей-хлопчиків там? Хіба вони не мають права виховувати своїх синів і піклуватися про їхню безпеку? Навіть якщо їм подобається тут, хіба не лежить на них така