Хтось схопив його ззаду за плечі, рвонув. Субота повалився на асфальт, ударився потилицею. Останнє, що він бачив, — поліцейських у чорних окулярах, які схилилися над ним. Потім прийшла порожнеча…

Глава 21 Весняний марш

Глава 21

Весняний марш

…Текли по набережній грізні колони, прямували вперед, у далечінь, у нескінченність, пронизували місто, наповнювали його своєю силою, стражданням, вірою. Підводила голову Москва, розгортала плечі, обводила околиці тяжким, як у Вія, поглядом — поверх проклятих веж Кремля, поверх зрадженого і зрадливого Білого дому, поверх безкраїх рівнин і загрузлих у болотах лісів… Поставали перед її очима простори інші, далекі, безмежні: інші люди, інші землі, інші небеса.

Усе це бачив також Субота, стоячи на даху сталінської висотки, відомого «Будинку на набережній». Під ногами в нього, внизу, проходили десятки тисяч людей, охоплених єдиним поривом, єдиним почуттям, єдиним прагненням.

Ішли траурні колони опозиції. Глузливі й безстрашні, з білими стрічками, похмурі радикали, ломом підперезані націоналісти, хитромудрі хіпстери, непереможні креакли, могутні мережеві хом’ячки. Ішли деякі вцілілі демократи і яблучники, окупай-абаївці, засуджені болотники, солдатські матері, «Меморіал», усілякі правозахисники, небажані, з розстрільних списків і стоп-листів, парнасці, прогресисти й народні демократи… Ішли ліберали, лібертаріанці і навіть жахливі ліберасти, очолювані Євгенією Альбац і — заочно — Гаррі Каспаровим. Забороненим пінгвіном дріботів головний редактор опозиційного сайту. Ішли меншини і більшини, укропи й жидобандерівці, пенсіонери та мільйонери, гламурні киці й професори, учителі і фермери, газетярі й радійники, музиканти і водії автобусів — Москва йшла, йшла Росія…

А там, попереду, де закінчувалася людська річка, на межі з вічністю, чекали на неї вже зовсім інші колони. Стояв залізною заслоною ОМОН — послужливий, вірний наказам, за квартиру в Москві готовий будь-кого метелити. Тужливо тупцяли внутрішні війська, пнулися чубаті козаки, горлали п’яні люмпени й озиралися на всі боки тверезі оборонці… Стояли «молодогвардійці» і місцеві, ватники й колоради, а з ними — виринулі з житніх та просяних надр, із самої глибини тисячоліть селяни… Драконячими зубами, незламними військами вростали в землю похмурі бюджетники й розпилювачі бюджету, безмовні гастарбайтери, голосисті поп-діви та народні артисти, запутінці і ґрунтівці, піарники й політтехнологи, газетярі й телевізійники, депутати і спортсмени, чиновники та їхні довгоногі секретарки.