Обманом і зрадою був переможений архангел Михаїл, а отже, розбите і все його воїнство. І те страшне, що зробили з людьми, що вони зробили з собою самі, стало неминучим та остаточним. Тепер їх не спинити, не змусити повернути назад. Армагеддон завершився, так і не почавшись, Ворог переміг. Буде знято сім печаток, з’являться чотири вершники, і підніметься з вод морських звір із сімома головами, і сидітиме на ньому велика блудниця, мати всієї розпусти й гидоти на землі. І буде дана звіру велика влада — але не на сорок два місяці, як передбачено, а до кінця часів. І не з’явиться Агнець у небесах, не просурмлять сурми, закликаючи до останнього Суду, і Син Людський не зійде вдруге і не буде судити живих і мертвих…

Вогонь запалав у його серці, полум’я скорботи й відчаю, і відсахнулися від цього вогню демони мороку, і розтиснула чіпкі пазурі сама смерть. Звільнений, він нарешті відірвався від тлінного тіла, розкрив ослаблі крила, піднісся вгору, туди, це сяяли далекі зорі, де чекав на нього вічний небесний дім, — і з розмаху вдарився об фальшиве скло небосхилу. Ні ангелу, ні архангелу, ні Силам, ні Престолам, ні Началам — нікому не було тепер прямої дороги від земних сфер до сфер небесних, тільки крізь пекельну воронку — пекучу, страшну, вбивчу.

Але він не змирився… Знов і знов піднімався і бився об невидиму перепону, і ламалися крила його, і летів з них зоряний пух і застигав у небесах, і кривавий сходив у мовчанні місяць. Він злітав і падав, і гинув від ударів, і відроджувався знову. І палив його зверху небесний вогонь, і палив знизу пекельний морок, але знов і знов піднімався він, щоб знов упасти.

— Я не зупинюся, — казав він собі.— Загину, але не оскверню себе дотиком до пекла… Вони не витримають. Вони знищать мене. Що ж, це й на краще. Цього я й хочу.

І знову, востаннє вже, злетів він до прозорої тверді. І, піднімаючись, набрав таку швидкість, якої не знали до того ні ангели, ні архангели, ні ракети, створені людиною. І на повному ходу вдарився грудьми об склепіння неба, вдарився страшно — аж не витримав навіть безсмертний дух і розпався остаточно — молекули, атоми, нейтрино й бозони.

І тоді сталося те, чого він так хотів: він побачив світло — вічне і нескінченне світло любові й милосердя, до якого прагнув сам і яке прагнуло до нього. І в цю мить, останню, прощальну, він побачив Бога й упокоївся на грудях Його, як міріади Його дітей до і після…

Рубінштейн прийшов до тями, стоячи на голій підлозі,— такий же голий, позбавлений тіла і все-таки сущий. Він знав, що і підлога, і вертикальне положення, і навіть невидиме тіло — всього лише розрізнені рештки людської свідомості. Нічого цього немає і бути не може, існує лише дух, безсмертний, нескінченний, незнищенний — і уражений до крайньої міри, навіки застиглий, без бажання вже знати, відчувати, прагнути. Відтепер він хотів бути сам у вічній порожнечі, сховатися серед далеких зірок і галактик, забутися, забути про все, навіть про самого себе.