Простір навколо болісно здригався, розпалюючись — немов Везувій заново відкрив свою жадібну пащу… Але зовсім не Везувій то був, і взагалі не вулкан. Звук був живий і найбільше схожий на кашель — важкий, надсадний, з мукою. Кашляла людина немолода і хвора, заходилась у нападі, здригалася, ледве могла встояти на ногах.

Він розплющив очі й побачив перед собою Рубінштейна — живого, скоцюрбленого, який випльовував із легень якусь темну смердючу гидоту. Іван Іванович стояв посеред степу на краю якоїсь засніженої лощини. Мокра глина, перемішана з талим снігом, сповзала по схилу.

Субота знав цю балку: дев’ять днів тому бачив її вві сні. Там, на самому дні, лежав мертвий Рубінштейн. І ось він знову бачив і його, і лощину, і степ, але наяву.

Рубінштейн стояв, задерши голову до небес, і його не помічав. Не відриваючи погляду від низьких хмар, ангел беззвучно щось шепотів, ворушив роз’їденими тлінням губами. Субота напружився, весь перетворився на слух — і нарешті почув.

— Як тяжко… — шепотів Рубінштейн. — Більше ніколи… ніколи… Клянуся!

Він заплакав. Сльози текли по мертвотно-білому розпухлому обличчю, скочувалися на пальто, застрягали у ворсі, замерзали… А Субота тим часом уже чув і бачив усе — кожне слово, кожен звук, кожен рух ангела, кожну його думку. Наче впала невидима стіна між ними обома, а заразом і між усіма живими істотами на світі…

…Які важкі кайдани смертної плоті! Мертвої, яка повільно гниє в холодній порожнечі під гнітом мерзлого ґрунту! Навіть безсмертному духу, навіть ангелу не здолати їх до певного часу. Ось коли він уперше відчув увесь жах, усю безнадійність, усю темряву буття, на яке колись прирекли людину. Але хто? Чи то підступи Ворога, чи Божий гнів, чи власна нерозбірливість?..

Незгасно горіла вогнем рана в лобі, дірка від автоматної кулі, не дозволяючи ангелу відірватися від плоті. Дев’ять днів мучився він, дев’ять днів не міг вдихнути мертвими грудьми, дев’ять днів був похований і ніс непомірний тягар людського посмертя. Розповзалися, мокли чорною гниллю клітини й тканини, смерть, як буває рідко, тріумфувала над істотою вищою, раніше недоступною ані зубам її, ані пазурам. Але не смерть страшна, тому що всьому приходить кінець — і рано чи пізно прийде кінець і смерті. Страшнішою і гіршою за смерть була поразка, якої зазнали Сфери, поразка, що затхлою тванню стигла в нього на губах. Подібна до отрути, вона роз’їдатиме його дух — день за днем, рік за роком, усі ті незліченні еони, аж доки вичерпається вічність, а разом із нею закінчиться й він сам.

Звідси, з-під землі, він бачив усе, що сталося, значно ясніше, ніж якби стояв на землі. І хоча його дух був скутий погибеллю, але вже не дивився смертним поглядом, а пронизував пелену буття поглядом ангела: ясним, пронизливим і сумним.