Рили землю копитом статечні загони патріотів, куйовдили бороди дугінці-євразійці, бджолиним хором гули системні: комуністи, жириновці, блакитні профспілки, «Партія вихухолі», низові єдинороси. Ожилим кізяком підстрибував виповзок з андроповського гузна, козлобородий націонал-більшовик, що скидався на поваленого й відновленого Фелікса…

І це була теж Росія. Ще одна, не така — але теж Росія… І в тієї, і в іншої були своя правда, своє життя. І ось зараз, проживши так довго пліч-о-пліч, зійшлися вони, щоб остаточно утвердити свою правду і свій погляд на світ…

Позаду почувся шерех. Субота обернувся — на нього дивилися троє жовтооких із відділу реалізації. Чорні костюми зблякли, пом’ялися, метушливе життя вибілило щоки, але вогонь — жовтий, злісний — і далі жадібно палав в очах.

Субота мимоволі позадкував, зробив крок назад, другий — просто до краю, до багатоповерхової прірви. Не втримався, закричав, замахав руками, схопився за повітря — не встояв.

Темні жодного кроку не зробили до нього, навіть не простягли рук, щоб урятувати в ту мить, коли порожнеча розверзлася під ногами і вихор знизу, з землі, вертикально рвонув йому назустріч, щоб підняти і вдарити об асфальт з усього маху, перетворити на криваву кашу, розвіяти прах…

Субота ахнув, скрикнув і розплющив очі.

Простір навколо виявився порожнім, блідим, лікарняним. Потинькований, вибілений, ніби хтось натиснув на обидва ока пальцями й вичавив усі кольори. Але білість ця була непроста: за нею чаїлася чорна діра, заковтуючи повітря, фарби, запахи, звуки — усе, що колись обіцяло йому життя, радість, надію.

Субота спробував поворухнутись і не зміг. Тіла не було. А може, воно просто не слухається? Тільки очні яблука безперешкодно рухались у своїх орбітах. Але який сенс крутити очима, коли навколо сама порожнеча?

А що як це зовсім не лікарняна палата? Може, його відвезли кудись на північ, у тундру, кинули помирати на самоті? Тоді більш-менш зрозуміло, чому немає ні рук, ні ніг — усе замерзло, закам’яніло, свідомість поступово згасає. А палата — просто галюцинація.

Чи він таки помер? Тоді що навколо? Пекло, рай, чистилище яке-небудь?.. Чи не помер, а загинула вся планета? А він останній уцілілий… але навіщо? Щоб розповісти про останні дні роду людського… Кому, власне?

Думки плуталися, були слабкими і якимись вертлявими. Вислизали між пальців, дражнились, показували хвіст. Він намагався втримати їх, розгледіти ближче… не виходило. Заважали невидимі пута на руках і ногах. Субота напружився з останніх сил, уявив себе Лаокооном, який розриває жахливих змій…