Але насправді ніякого панотця Михайла немає. Немає і ніколи не було. А його, Суботу, вилікують. Щодо цього немає ніяких сумнівів. Наша психіатрія — найкраща у світі. Від неї одужують навіть абсолютно здорові люди, а вже справжні психи — дуже просто. Усі, в тому числі й уявний архангел, будуть здорові. І добре, що він лежить тут, пристебнутий до ліжка, навіть голову об стіну розбити не може. Отже, все йде своєю чергою…

Була тільки одна річ, яка його турбувала, не давала заспокоїтись і розслабитись. Дуже важлива річ, і її слід було з’ясувати негайно.

— У мене питання, — промовив Субота в простір, — лише одне. Що тепер буде?

Він замовк, чекаючи відповіді. Застиг на своєму ліжку і панотець Михайло. Він лежав зовсім нерухомо, дихання не було чути, від нього віяло холодом.

— Ви… ви спите? — з тремтінням у голосі озвався Субота.

Але ще не закінчивши фразу, вже знав відповідь. Так, спить. Знесилений, занурений у вічну кому, поруч із ним лежав колишній архангел і нинішній божевільний. Речовина, яку йому ввели, забезпечить йому вічний спокій. І нехай, так має бути. Тому що на Землі немає місця архангелам… тут і людям трохи затісно. Рано чи пізно він, Субота, точно так само зануриться у вічний сон… Можливо, це станеться дуже скоро. Що ж до Землі… Земля згорнеться в хмару космічного пилу, зникне в глибинах Усесвіту, частинки пилу стануть плазмою, випаруються, і все повернеться до вихідного рубежу: порожнечі, хаосу й божевілля…

Двері повільно відчинилися. Йому не хотілося зараз нікого бачити — ні санітарів, ні лікарів. Тим більше, якщо з’являться темні. Субота опустив повіки, сподіваючись, що це не до нього. Почулися кроки. Хтось зупинився біля його ліжка, схилився над ним.

— Як себе почуваєте, хворий?

Голос був чужий, але інтонації!.. Інтонації видалися до болю знайомими.

— Рубінштейн?!

Він широко розплющив очі. На нього дивився порівняно молодий ще чоловік у білому халаті: ніс із невеличкою горбинкою, попелясте волосся, ясноокий, усміхається трохи лукаво і водночас заспокійливо.

— З вашого дозволу, лікар Ясинський, Станіслав Владиславович.

Субота дивився на лікаря, не вірячи власним очам. Потім раптом щось згадав, перевів погляд на панотця Михайла. Той був, як і раніше, нерухомий і холодний, як надгробок.

— Він… він… Вони його… — з горла Суботи раптово вирвалося ридання.

— Ну-ну, нічого страшного, — лікар Ясинський погладив його долоню, одночасно відстібаючи ремені — один, другий, потім звільнив від пут ноги Суботи. Підняв повіку, щоб побачити реакцію зіниці.— Ну що ж, усе навіть краще, ніж я очікував. Підводьтеся потихеньку, але обережно.