Остаточно прийшовши до тями, Субота виявив, що лежить у ліжку. Усе-таки він мав тіло, але далеко не вільне. Воно було заблоковане — міцні петлі притягували руки й ноги до залізної рами матраца. Праворуч теж стояло ліжко, і на ньому, так само прив’язаний, лежав бородань із чорними циганськими очима. Субота цю людину відразу впізнав, бо бачив її вві сні. Це був панотець Михайло, і він, здається, теж упізнав Суботу.

— Здрастуй, сину, — сказав панотець Михайло.

— Здрастуйте, — обережно відповів Субота.

— От ми й зустрілися. Давно хотів тебе побачити, але все якось не сходилось. Адже нам є про що поговорити…

Субота ще раз оглянув вибілені крейдою стіни.

— Так, — сказав він, — і, схоже, часу в нас тепер буде більш ніж досить. Де ми? У лікарні, в’язниці?

— Гірше. У психлікарні.

— Чому?

— У нас із тобою гострий психоз.

Субота мовчав цілу хвилину.

— Я так і думав, — нарешті мовив він. — Як же я відразу не здогадався! Дивно навіть, що стільки часу ніхто не звертав на це уваги.

Дивне відчуття відвідало його. З одного боку, він відчув полегшення. Отже, вся ця історія — сни, архангел, Діана, хіліарх — привиділася йому, все це маячня хворого розуму. Але, з іншого боку, була в цьому якась гіркота. Немов зрозумівши, що це всього лише галюцинація, він щось втратив. Щось важливе, значне: таке, без чого життя вже не мало такої цінності, як раніше.

Утім, це нісенітниці. Зрештою, якщо божевілля одного скасовує божевілля мільйонів, навіть сам кінець світу, — це не найгірший варіант. Можна потерпіти…

— А навіщо нас зв’язали? Не схоже, що ми буйні.

— Чому не схоже?

— Якби ми були буйні, нас би помістили в спеціальний бокс із м’якими стінами.

— Обидва ми буйні,— запевнив священик. — А щодо боксу… Думаю, ніхто не стане заперечувати, якщо ми розіб’ємо собі голови об стінку. За деяких зусиль можна дотягтися.

Субота глипнув ліворуч, на стіну, — та дійсно була зовсім близько.

— Але навіщо?

— Це просто. Про це ще один ефективний менеджер казав: немає архангела — немає проблеми.