— Чому?
— Бо я вам не спецназ.
Шипучин подивився на нього знизу вгору і чомусь засміявся.
— Вибач, Митю, але іншого спецназу в нас немає. Тож доведеться тобі подужати.
— Навіть не розраховуйте… — почав був Дмитро, але тут же замовк і змінився на обличчі. Повернувшись, Шипучин побачив, як відчинилися сталеві вхідні двері корпусу і звідти повільно, скорботно, поблискуючи, мов примари, з’явилися два санітари в зелених халатах. Вони везли каталку, вкриту лікарняним простирадлом, під якою вгадувались обриси нерухомого, неживого тіла.
На обличчя Шипучина впала тінь, він хотів ще щось сказати, але не встиг.
З дверей з’явилася наступна каталка з іще одним тілом. Четверо санітарів штовхали її вперед, просто до «Газелі», на якій було написано «Спецперевезення».
Не вірячи своїм очам, Шипучин поглянув на Дмитра. По його обличчю, по товстих щоках котилися сльози гіркі, відчайдушні, безнадійні. Губи тремтіли, силкуючись вимовити рятівні слова, але не могли — застигли. Нарешті сльози докотилися, відігріли онімілі губи…
— Едику, — промовив він майже беззвучно, — Едику, я згодний… Я готовий бути спецназом, водієм, двірником, ким завгодно… Лише… Лише б вони…
Дмитро задихнувся, голос урвався.
Мовчав і Шипучин, мовчало все навколо.
Мовчки зеленіло, квітнуло… І тільки божевільна липа посеред двору не чула, не помічала нічого навколо, тому що співала свою відчайдушну, останню пісню: про життя, свободу, кохання. Про те, що назавжди зникло і вже ніколи не збудеться… Ніколи, ніколи.
Про автора
Про автора