Замість відповіді лікар підійшов до вікна, визирнув у двір. Там нарешті настала весна, тепла, сяйлива, сонячна. Сніг зійшов, тільки де-не-де по затінених кутках тулилися темні мерзлі купки, зберігали навіщось холод приреченої зими. Дерева ожили після багатомісячних холодів, на гілках набрякли великі, візерунчасті сіро-зелені бруньки, крізь вологу землю наполегливо протискалася смарагдова трава. На гілках насвистувала сіро-зелена вівсянка, пнулися червономорді щиглики, витьохкував співочий дрізд, тонким свердлом висвердлював повітря жайворонок, і всіх підряд передражнював глузливий, осипаний сріблястими краплями шпак…

Весна наступала — надійно, невідворотно, а разом із нею і за нею йшли її вірні супутники: птахи, звірі, рослини, готові завести одвічний гімн перемозі життя. Але осібно серед усіх стояло у дворі одне дерево — божевільна, наївна, ошаліла з кохання липа. Розкинувши своє ніжне гілля, вона якимось дивом обігнала саму весну, і на її гілках із ледь розкритим листям уже розквітли жовті, сонячні квіти. Їхній аромат здавався небувалою, невимовною піснею про кохання й надії…

За липою, всипаною нечувано раннім цвітом, височів дощаний, пофарбований у сіре паркан, а за парканом було видно білу «Газель» із написом «Спецперевезення» на борту. Стоячи неподалік від неї, перемовлялися двоє невідомих… Утім, якщо придивитися, навіть дуже відомих, хоча саме їх ми якнайменше могли б очікувати в цьому місці. Перший був бородань, у ньому дячок Антоній легко впізнав би письменника Шипучина, і тут же, за два кроки, переступав з ноги на ногу кучерявий Дмитро, такий же вгодований і об’ємний, як ті книжки, які він постійно читав.

— Друже Шипучин, хоч убий, але я не розумію, заради чого ми гаємо тут час? — нетерпляче запитав Дмитро. — Я був би тобі вдячний, якби ти пояснив мені це в доступних моєму слабкому розуму виразах…

— Пасажирів чекаємо, Митю, — доступно відповів Шипучин, чіпким поглядом обводячи диспозицію: двір, лікарняний корпус, липу за огорожею. — До речі, ти машину водити вмієш?

— Я навіть сегвей водити вмію, до чого тут це? — сердився Дмитро.

— До того, що тобі треба сісти за кермо.

— Мені? З якого дива?

— Більше немає кому, — охоче пояснив Шипучин. — У мене, наприклад, навіть прав немає. Хоча пропонували, і, зауваж, безкоштовно, з поваги до заслуг перед вітчизняним письменством.

Дмитро тим часом уважно оглянув високі стіни лікарні, щось зрозумів, насупився і спохмурнів. Потім заговорив із деяким роздратуванням:

— Слухайте, панове змовники, якщо ви думаєте, що я братиму штурмом цей дім скорботи, то абсолютно марно…