– Чекай‑но, – мовить король, – я сам!

І увімкнув вилку. Ввійшов він у сон і бачить, що й надалі залишається самим собою, Розпориком, стоїть у палацовому передпокої, а обіч нього Хитріян‑кібернер, котрий переконує його, що найрозпуснішим з усіх є сон про Мону Лізу, бо в ньому відкривається нескінченність жіночого роду; отож він послухав, підключився і давай розглядатися за тією Моною Лізою, бо йому вже кортіло зазнати її любих пестощів, але в черговому сні знову опинився в передпокої поруч з королівським Архімудритом. Тоді ще раз швиденько підключився до шафи й потрапив у наступний сон, і знову те саме: передпокій, а в ньому шафи, кібернер і він сам.

– Чи мені сниться? – заволав він, підключаючись; знову передпокій з шафами і Хитріяном; давай ще раз – і те саме; і ще раз, і ще, усе швидше.

– Де Мона Ліза, шахраю? – вереснув король, а тоді висмикнув вилку, щоб прокинутися, але нічого не вийшло! Знову він у передпокої з шафами. Затупотів король ногами й давай метатися від сну до сну, від шафи до шафи, від Хитріяна до Хитріяна, потім і цього вже не хотів, нічого, аби тільки повернутися до дійсності, до улюбленого трону, до палацових інтриг і розпусти, смикав вилки, втикав наосліп, знову витягав.

– Ой, рятуйте! – кричав він. – Рятуйте, король у небезпеці! – а тоді: – Моно Лізо! Гей! Агов! – і підстрибував зі страху, метався по кутках, шукаючи шпарини, яка вивела б його до дійсності – але все намарно. Не знав, чому воно так сталося, надто вже був нетямущий, але на цей раз ані тупість, ані підозріливість, ані нікчемна легкодухість вже не могли його врятувати. У надто вже велику кількість снів утрапив, надто багато щільних коконів його обсотало, отож хоч і наддер одного‑другого, борсаючись з усієї сили, це йому нічого не давало, бо тоді потрапляв углиб сусіднього, а коли висмикував вилки з шаф, то й одне і друге йому тільки снилося, коли ж пробував бити Хитріяна, той виявлявся лише сонною марою. Давай Розпорик кидатися й стрибати на всі боки, але ніде нічого, тільки сон і сон: одвірки й мармурові підлоги, золототкані запони, лампаси, кутаси і, зрештою, він сам – усе лише мара, міраж і облуда. І почав король тоді загрузати в трясовині снів, гинути в їх лабіринті, хоча ще брикався й копався, що ж – коли і копання сонне, і брикання теж! Голову розчерепив Хитріянові – але й це нічого не дало, бо не наяву він ревів, а уві сні, отож і звуку не було. А коли, висотаний і очманілий, на якусь мить і справді вирвався в дійсність, то не зумів відрізнити її від сну і, знов увіткнувши вилку, покотився назад у сновидіння. Видно, так уже мало бути. І марно скімлив за пробудженням, не знав‑бо, що «Мона Ліза» – то сатанинське скорочення від слова «Монархоліз», тобто «розчинення монарха», оскільки це була найстрашніша з усіх пасток, наставлених на нього тим зрадником Хитріяном…