І за нею стояв Аїден. Справжній-справжнісінький. Тільки, може, трохи смутніший, ніж завжди.

— Привіт! — Він махнув рукою. — Я чекав на тебе.

— Привіт…

А тоді між ними запала мовчанка.

— Усі думали, що ти помер, — шепнула Гестія з докором. Вона хоч і знала, що Аїден не міг повернутися, та все одно відчувала дрібку образи через те, що їхня сім’я мусила повірити в його смерть.

— Я теж так думав, — відповів він замислено. — Дуже довго так думав. Але потім зрозумів, що це не має такого сенсу.

Гессі кивнула.

— І все ж ти написав мені книгу.

— Направду, писав її справжній власник камери. У нього зі словами ліпше, ніж у мене. І він знає все, тому від нього нічого не приховати.

— Навіщо ти до цього вдався? Я чула це від багатьох, але хочу почути від тебе.

— Бо мав пояснити щось тобі. Адже ми схожі, так? Та й відчував, що зарано пішов. Надто багато всього обірваного й незавершеного залишив. Мені хотілося розповісти тобі, що… що було далі. Ти здатна зрозуміти це все. Ти і Доанна. Адже я люблю вас понад усе.

— Так, я була захоплена тією книгою. Читала її постійно, до останнього не вірячи, що вона про тебе. Але що буде далі? Що ти вирішив?

— Що ти прокинешся вранці. Подумаєш, що тобі снився довгий сон. Сон про ту книгу, про мою історію і ще про Полі. Але сни швидко забуваються. Забудеться й цей. Так ліпше.

— Не ліпше. Ти хочеш просто стерти частину нашого життя!

— Так має бути. Але твоя сила пов’язана з домом та родинним вогнищем. І вона не відпускала спогади про мене. І мене не відпускала. Бо ти — мій дім, моє пристановище й порятунок.

— Ти так кажеш, наче це щось погане.

— Ні. Зовсім не погане. Але Доанна вже забула. Тепер відпусти мене й ти, Гессі.

Дівчина відчула, що сльози здушують її, але силкувалася заговорити:

— Але ж тоді ти… ти зникнеш! Так, наче назавжди.

— Це буде справедливо, сестричко. Мені вже дали шанс вирватись із лабет хвороби. Мені далі шанс, і я не можу просити більшого. Я хочу, щоб ви були щасливі — ти, Генрі, мама з батьком. Анна.