— Це так нестерпно.

— Іноді. Але залишатись на місці теж нестерпно.

— Але ж я вже люблю тебе. І гірко шкодую, що тоді сказала тобі піти.

— І я люблю тебе. Але не шкодуй за минулим. Може, сфотографуєш мене?

— Камера вичерпала все. Я, дурненька, не залишила ні краплі щастя для тебе…

— Магія невичерпна. Вона запрацює ще цього одного разу. І ще багато разів опісля.

— Тоді гаразд. Як тебе звати? Тільки насправді. Бо я подумки кликала тебе блакитнооким, потім Полі — коли додумалась, хто ти з книги. А ще є Поль Масоллі, але то геть не про тебе, так? А я ж маю знати, як підписати це фото.

— Тоді слухай… — Незнайомець нахилився до вуха Гессі, і її шкіра вкрилась мурашками від його близькості.

— Це чарівне ім’я, — видихнула вона. — Тобі личить.

— Проте всі називають мене Полі. — Блакитні очі всміхнулися знову.

— Полі. — Гессі провела пальцем по губах, ніби хотіла, щоб це ім’я вросло в її плоть. — Я люблю тебе, Полі. А тепер сядь біля вікна, трохи пригладь волосся й поклади руки, як тобі зручно. І не дивись на мене. Дивись за вікно.

— Отак? — Блакитноокий виконував усе, як вона попросила.

Рухався він легко, з грацією і м’якістю. Був вищий, ніж Гессі уявляла, і справді дуже красивий — утім, для неї він здавався б дуже красивим у будь-якому разі. Так уже це було.

Дівчина взяла камеру обома руками.

— Полі! — покликала воно його, і блакитноокий озирнувся.

І це було таке щастя — просто покликати його, просто побачити, як він обертається до неї, як вигинається ключиця, на вустах завмирає спокійний усміх, як волосся від руху розлітається і лягає знов, обрамляючи його лице. Як у світлі місяця блакитні очі здаються посрібленими. Як легко лежать його руки, схрещені на колінах. Як світло-сіра смугаста хустка обхоплює шию…

— М-м? — усміхнувся він до неї.

— Полі, я щаслива. Зараз — цілковито. Тому і ти будь щасливим. Будь…

Вона поклала руку на кнопку і подивилась на друга через видошукач. На довгу-довгу мить, котра заморозила все довкола, Гессі здалося, що, коли вона натисне на спуск і зробить фото, все закінчиться. Полі зникне, мовби справді був її сном. І вона ніколи-ніколи більше його не побачить. Вона стримала себе, щоб не кинутись до нього. Адже він має піти. Піти, щоб вижити. Він — не звідси. Так має бути. Так має…

— Гестіє. — Він хитнувся від вікна і повернувся до неї. — Я безмежно люблю тебе, Гестіє.